Читати книгу - "Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка"

Перед від'їздом Остап зайшов до Родзинського. Той якраз розмовляв телефоном, а потім взагалі попросив Дороша зачекати й вийшов, пославшись на невідкладні справи. Вирішивши будь-що дочекатися шефа, Остап влаштувався в зручному кріслі й з задоволенням витягнув ноги. Увесь ранок він особисто стежив за відправленням гуманітарного вантажу, за щораз перевіряв стоси різних паперів, щоб не виникло жодних ускладнень з митницею. Попри втому, він залишився задоволений перебігом справ, чого не можна було сказати про ситуацію в рідному домі.

Батько пішов у глуху оборону, всім своїм виглядом ніби попереджаючи — «Тільки потім не скаржся». Він демонстративно пив ліки та розмовляв виключно з Тамарою, передаючи через неї свої вимоги. Залишалося сподіватися, що перед відльотом зі старшого Дороша вдасться витягти бодай «до побачення». Остапу не хотілося їхати, не помирившись з батьком, але той вимагав від нього надто багато — по суті неможливого. Поступатися почуттями до коханої дівчини він не збирався. Батькові доведеться з цим змиритися. А якщо ні…

Остап зітхнув і потер перенісся.

Якщо батько не погодиться прийняти Яну, значить так тому й бути. Остап будуватиме життя по-своєму, виходячи з інтересів жінки, яка йому довірилася. Точніше, піклуватиметься про їхні спільні інтереси. Обручка вже лежала у внутрішній кишені його дорожньої куртки. Думками він вже давно був коло дівчини, запах якої снився йому уві сні. Остапу так сильно хотілося хоча б торкнутися її, що пальці зводило судомою. Непередбачені затримки дратували його все сильніше. Якби ще він міг не хвилюватися за близьких, яких лишає тут…

Остапа турбував не лише батько. Тамара, зазвичай товариська та відкрита, помітно принишкла. Її великі сині очі насторожено, з видимою цікавістю, бігали від одного Дороша до іншого, але вона не ставила запитань. Остап міг тільки здогадуватися, що в неї на думці, але посвячувати у суть сварки з батьком не збирався. Принаймні поки що. Він знав, що Яна сподобалася дівчинці, і не хотів, щоб між дочкою та батьком виникло хоч якесь напруження — особливо перед його відрядженням. Рано чи пізно вона про все дізнається, але Остап вирішив, що нехай це краще станеться пізніше.

Двері до кабінету тихо рипнули, але Остап не обернувся, вирішивши, що повернувся Родзинський. Він помилився.

Хелена присіла перед ним на батьківський стіл і схрестила руки на грудях. Вона дивилася на нього поглядом побитого породистого пса, а ще дуже несправедливо скривдженого. Остап почував себе живодером і дичиною водночас. Незатишне почуття. Він сподівався, що йому вдасться уникнути ще однієї неприємної розмови, яких останнім часом відбулося занадто багато. Не пощастило. Хелена переслідувала його, як справжній детектив. Ця жінка не хотіла ані розуміти, ані приймати чужі доводи. Здавалося, вона остаточно втратила гордість, нав'язуючи Остапові свою увагу.

Щоб не нарватися на чергове звинувачення у день від'їзду, він мовчки чекав, коли Хелена сама розпочне розмову. Тепер йому коштувало великої праці зберігати нейтральний вираз обличчя. Якби ще вона не була дочкою директора клініки…

— Остапе, ти робиш велику помилку.

Почалося!

— Моє відрядження погоджено з адміністрацією та схвалено нею.

Хелена підібгала губи.

— Ти чудово знаєш, що йдеться про цю маленьку інтриганку. Вона тобі не пара.

— Не бачу сенсу розпочинати розмову спочатку. Я вже все сказав.

— Зате я — ні!

Де ж відшукати ще трішки терпіння?

— Хелено, тобі не набридло принижуватися? Ти ж доросла, розумна, вродлива жінка.

— Але тобі я не подобаюсь. Чому? Що зі мною не так?

— З тобою все гаразд. Тільки…

— Договорюй!

— Тільки для якогось іншого чоловіка. Не для мене. Вибач, якщо колись випадково, не навмисне, подарував надію. Більше це не повториться.

— Я не потребую твоїх вибачень. Мені потрібен ти.

— Не потрібні вибачення? Тим краще. Якщо ти добре подумаєш, то зрозумієш, що і я тобі не потрібен. Мною не можна крутити. Повір, мій спокій і поступливість — лише видимість. Мені потрібна жінка, яка розуміє мене і приймає таким, яким я є. Ти ж тільки й робиш, що нав'язуєш власну думку.

— Та ні ж, все навпаки! Я зовсім не…

— Бачиш, ти вже сперечаєшся.

— Але сварки бувають у кожній родині.

— Але не завжди. До того ж щоб пережити їх безболісно, ​​потрібні справжні почуття.

— Я і відчуваю! Ти навіть не уявляєш…

— І не хочу уявляти. Розумієш? Мене це не цікавить. Зовсім.

На обличчі Хелени з'явилася гримаса страждання, але Остап не втішав її. Він сказав лише те, що повинен. Остап намагався уникнути подібної злої відвертості, але ця жінка не залишила йому іншого виходу.

У відповідь вибух стався одразу. Хелена підхопилася зі столу, обігнула його й вмостилася в робоче крісло батька.

— Ти пошкодуєш про це, — вона нахилилася вперед і вишкірила ідеально рівні зуби в моторошній усмішці. Остапу захотілося відсунутись, але він стримався. — Думаєш, що незамінний? Врахуй, що за тебе тут тепер ніхто не заступиться. Ніхто!