Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

— Ти зеехійська відьма? Як і твоя донька? Тож чому ти не…

— Магія… — прохрипіла вона. — Меч поглинає більшість чарів, які накладаються в його присутності. Це гірка наука для когось, хто був переконаний у власних можливостях. Він, — махнула головою за спину, — змінився. Навчився, що Силу можна черпати з тих, хто помирає тут. Не відпустить нікого, поки в ньому відчувається життя. Вашим жерцям вдалося змінити… занапастити зброю, якою володіла рука бога…

Вона на мить замовкла.

— Зараз я можу тільки лікувати свої поранення. Обмежено, але й цього досить. Вони потребували когось, хто витримає на Мечі довше, ніж десять-дванадцять днів.

— Бо? У цьому місті повно жебраків і безхатьків, які постійно переходять із місця на місце, тож ніхто не зауважив би, що кілька з них щомісяця зникають.

— Бо життя й смерть залишають слід в аспектах. Смерть когось, хто мешкав у місті, просякнув ним… Хтось достатньо сильний міг би, врешті-решт, поєднати різні сліди. Ні. Краще, щоб помирали ті, хто не походить з Понкее-Лаа. Крім того, я така собі… проба. Тест на те, як довго можна прожити в цьому льосі.

— Розсудні люди ці жерці, — Альтсін відвів погляд, роззирнувся чорними стінами — дивно, але руки в нього не тремтіли. — Ну так? Як довго можна прожити?

— Розсудні, — погодилася вона. — Не знаю, тут немає дня чи ночі, немає регулярної їжі. Як довго? — звернулася вона до доньки.

— Авес пане.

Прикута жінка зітхнула.

— Аж стільки? Я думала… вважала, що не більше, ніж за три місяці. Я… чи Еневіс вже народила?

— Ґревн.

— Хлопець. Я маю онука… Маю…

Раптом у ній щось надломилося, вона зітхнула голосніше, опустила голову на груди.

— Вісім місяців, — прошепотіла. — Вісім місяців… Моя старша донька народила дитину… А коли… — вона німо заплакала.

Якийсь час Альтсін дивися на неї.

— Хто тебе ув’язнив?

— Ті, хто був тут перед вами.

— Комусь іще відомо про цей Меч?

— Не знаю… не думаю. Інколи… вони розмовляли при мені, й здавалося, що вони були занепокоєні можливістю розкриття таємниці.

Авжеж. Після такого всі храми, гільдії магів і Рада Міста захотіли б накласти лапу на Меч. Але ця трійця мала власні плани. Якщо культ Реаґвира й надалі розвиватиметься з такою швидкістю, то за кільканадцять років стане домінуючою релігією в місті, а потім і в усьому князівстві. Перетворить своїх охоронців на армію, підпорядкує собі інші храми, перетворить Фііланд на теократію. А що потім? Знову релігійні війни з навколишніми князівствами й міс-тами-державами? Напевне. Меекханці зі своєю політикою жорсткого тримання за писок усіх релігій та підпорядкування усього пантеону Великій Матері, раптом здалися йому дуже розсудливими й прагматичними. Можливо, всі ще тужитимуть за імперським управлінням.

— Чому ти хочеш тепер померти?

Вона обернула до нього обличчя із високо зведеними бровами.

— Вісім місяців, — промовив він. — Я питаю, чому ти досі не померла? Достатньо було не користатися зі своїх здібностей цілительства або відмовитися їсти й пити.

Дівчина виплюнула з себе кілька слів. Він нічого не зрозумів. Старша жінка дивно посміхнулася.

— Моя донька вважає, що це надто особисте запитання. Розумієш, в нашому племені питати старших про мотиви їхніх дій — це велика нетактовність.

— Дякувати богам, я не походжу з твого народу, — Альтсін трохи відступив, аби бачити обох зеехійок. — Тож?

Тепер вираз її обличчя було важко прочитати.

— Я користуюся аспектованою магією, але вмію сягати й глибше, — почала вона поволі. — За допомогою родових духів, що опікуються племенем, я черпаю енергію з інших джерел. Я чутлива до духів і душ, що заблукали.

— Тож, — повторив він, не розуміючи.

— Тут нічого немає, — прошепотіла вона. — Десятки, а може, й сотні людей померли в цьому місці до мене, а я не відчуваю нічого, жодного сліду від них, жодного болю, який залишився б на камінні стін, жодного страждання чи розпачу. Щось витерло зі світу навіть спомини про це. Абсолютно. Вважаю, що Меч повністю поглинув їх, пожер їхні душі. Тому я боюся помирати.

Вона замовкла, очі її потемнішали.

— Бо так це працює. Жерці сходять сюди, посміхаються, тримають ножі в руках. І ріжуть. Обличчя, спину, ноги, сте… стегна. А ти борсаєшся, лаєшся, плачеш і благаєш про милосердя. А Меч п’є кров. Потім, коли вирішать, що він напився достатньо, припиняють тебе ранити й виходять. А ти знаєш, що за кілька годин вони прийдуть, нагодують тебе й обмиють, а за день чи два повернуться з ножами. І ти також знаєш, що одного дня, коли їм знадобиться по-справжньому багато Сили, вони не перестануть різати… І ти молишся про такий день… і молишся… щоби він не настав… Я не можу померти тут від леза.

Альтсін стиснув зуби.

— Тож як…

— Я не можу померти від жодного леза, — повторила вона. — Не можу стекти кров’ю, бо цей клинок її поглине… — Вона замовкла. — Вам доведеться мене задушити.

Молодша сіпнулася, наче отримала удар в серце. Злодій проігнорував її, відчуваючи, як зростає його гнів. Чого хотіла ця жінка? Щоб вони накинули петлю їй на шию і стискали, дивлячись, як вона давиться, харчить і борсається? І щоби це зробила її власна донька? Після того як ризикнула життям, щоб її врятувати? Прикута до Меча жінка посміхнулася, незважаючи на біль.

— Я відчуваю твій гнів, хлопче. Ти впевнений, що скеровуєш його у правильне русло?

Альтсін вишкірився, намагаючись опанувати лють, що підкочувала під горло.

— Не знаю, поки я просто дозволяю йому палати. Якщо я не зроблю цього, то почну верещати, — він потягнувся до пояса. — А може, отрута?

Вона припинила посміхатися.

— Що воно?

Він стенув плечима.

— Знання складу цієї рідини призвело б до дожиттєвого зацікавлення мною з боку гільдії алхіміків. І це був би доволі короткий строк, якщо чесно. Тож я не розпитував. Вона не має ні смаку, ні запаху. Двадцять крапель, влиті в олійний каганець, за чверть години наповнять повітря в будинку сонними випарами. За годину можна лупати стіни — і ніхто не прокинеться. Крапля на кварту призведе до отупіння, дві — до легкої дрімоти, а п’ять — до міцного сну. Після десяти у здорового й сильного чоловіка зупиниться серце. Вважаю, що на тебе вистачить семи. Без образ.

Вона уважно дивилася на нього. З виразною задумою на обличчі.

— Твій гнів має дивний запах, — здавалося, ніби вона смакує повітря. — І він, здається, не палає… надто холодний. Крижаний. Тішуся, що це не я його ціль… —