Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

Ми схоплюємося з Даміром зі своїх місць в одну мить.

– Як пропала? – хрипко питає він.

Я не можу нічого сказати, розумію, що не треба втручатися, зараз на мене все одно не звернуть уваги. Та й чи треба?

– Не повернулася додому, телефон не відповідає, машину не взяла. Вийшла з роботи в сусіднє кафе, ніде немає.

Я тільки охаю та кидаю погляд на годинник на стіні. Пізно ж як! Так, для сімейної вечері вдома нормально, але ось з роботи давно настав час було б вже прийти.

Брати тільки переглядаються, потім Дамір виходить і за Карімом. Зупиняється тільки у проході, щоб подивитися на мене та попросити:

– Поліно, будь ласка, йди в ліжко та залишайся вдома.

Після чого йде. Я відчуваю неврозність, що повисла в повітрі, і можу тільки кивнути, хоч він цього вже й не бачить. Пропала… Господи, хоч би все було гаразд, і дівчина скоріше знайшлася. Вільдана мені сподобалася, така… симпатична, гуморна, тямуща. Дамір добре про неї відгукувався, та й по Каріму видно, що любить сестру.

Я можу тільки зітхнути, встати з-за столу і взятися за прибирання. Побутові справи допомагають відволіктися та переключити всі думки. Ну хоч би спробувати. Можливо, робота по дому і входить до обов'язків Галини Миколаївни, але я не безрука. Посуд зможу помити.

Тарілки стають одна чистішою за іншу, піна з вологим звуком шльопається на стіл, тут же витираю її. Думки все одно витають біля красуні Вільдани. Куди можна було піти та не повернутися? Цілком можливо, що стало погано, хтось повідомив лікарів, забрали до лікарні. Але… тоді б подзвонили вже родичам? Чи ні? Якщо телефон на блокуванні, навряд чи вийде. Хоча якщо у сумочці документи…

Я мотаю головою. Стій, Поліно, стій. Понесло тебе туди, куди не варте. Нехай у неї все буде добре, а Карім та Дамір обов'язково її знайдуть, це точно.

Я зітхаю, відправляю посуд у сушарку, витираю руки рушником та вирушаю до себе. Приймаю душ і йду до ліжка. Друга ніч на самоті. Ні, звичайно, це не образа або, не приведи господь, спроба обдурювати Даміра. Нині ситуація, в якій його родині не позаздриш.

Лягаю на бік та дивлюся у темне вікно. Все ж таки як химерно складається життя, ще недавно я жила в маленькій квартирці і не знала, де взяти гроші. Сьогодні ж просто… Мій будинок – розкішний, мої вбрання куплені шикарним чоловіком, моє особисте життя… Навіть зараз кров припливає до щок. Тут слова зайві, ніколи не думала, що я матиму щось подібне.

З роздумами про це я засинаю.

Прокидаюся ж від мобільного дзвінка. Сонно моргаючи, дивлячись на екран смартфона. Тьху, Аня. Ось не спиться їй!

– Алло? – вимовляю хрипким зі сну голосом.

– Привіт, подруго, зовсім про мене забула, – нарікає вона мені відразу, знаючи, що має рацію.

Мені трохи ніяково, адже так і є, Аня каже правду. Зайнята Даміром та Видовим з роботою, я забула про неї.

– Вибач, винна, – не заперечую я. – Закрутилась. Тут стільки всього трапилося.

– Викладай, – командує вона.

Проти такого тону бути неможливо, у Ані є якась надздатність крутити й крутити всіма, ким захочеш. Тому я швидко, але емоційно розповідаю їй про події останніх днів. Вона тільки хмикає, часом охає та мовчить. При останньому точно хитає головою, не ризикуючи коментувати.

– Зрозуміла, весело в тебе, Полько. Сподіваюся, з вашою Вільданою буде все гаразд. Давай, знаходь час у своєму щільному графіку, хочу з тобою попити каву сьогодні.

Я мнуся. Дамір сказав залишатися вдома. Може, звичайно, мав на увазі ніч, але мені не спало б на думку виходити в цей час.

– Аню, я поки не знаю, – чесно вимовляю, – мабуть сьогодні не зможу.

Вона не ображається, але відчуваю, що насупилася. Так-так, все з вами зрозуміло, Ганно.

Якось попрощавшись із подругою, я тільки зітхаю. Тягнуся знову до телефону, щоб спитати у Даміра, чи можу вийти. Але тут же забираю руку. Бракувало ще. Я не полонянка, зрештою. Але водночас не збираюся йому створювати проблеми. Посиджу тут до його приходу, нічого не буде. До того ж, завжди є чим зайнятися. А якщо не знайду роботи з дому, то можна просто подивитися якийсь фільм. Адже я давненько не була у відпустці, можу дозволити собі невеликий перепочинок та марнотратство.

Додумати до кінця не виходить, бо телефон дзвонить. Я здригаюся, бачачи номер клініки, де Єгор. О Боже…

Хапаю трубку тремтячими пальцями і майже кричу:

– Так! Слухаю!

Милий оператор ввічливо повідомляє, що дату операції перенесли, що мене хоче бачити головлікар, бо треба ще щось придбати.

Я шумно видихаю і плюхаюсь на ліжко, ноги щось зовсім не тримають.

– А Єгор? – питаю тонким голосом. – Як він почувається?

– Стан стабільний, – охоче відповідають мені. – Погіршення немає. Не переживайте, все буде добре, після операції ваша дитина піде на поправку.

Я прикриваю очі. Хоч одна… нехай не хороша, але однозначно непогана новина.

– О котрій мені треба приїхати? – ставлю вже більш конткретне запитання.

– З одинадцятої до трьох у будь-який час.

– Дякую, – відгукуюсь я і кладу трубку.

Так доля вирішила за мене. Це не прогулянка та не спроба вбити час. Тут треба їхати хочеться чи ні, бо питання серйозне. Зовсім не запарюючись, як на це відреагують, я набираю номер та прикладаю трубку до вуха:

– Алло, Аню? Плани змінюються, давай за сорок хвилин зустрінемося біля клініки Єгора.

Безперечно, я й сама можу з'їздити, але можна поєднати приємне з корисним. Тому, отримавши згоду від подруги, починаю швидко збиратися. Так, на вулиці літня спека така, що навколо аж дзвенить все від спеки. Значить, краще одягнути легкий синьо-білий сарафан, волосся в косу та шльопанці. Добре, непомітно та з лікарні за зовнішній вигляд не виженуть.

Я вибігаю на кухню, випиваю чашку кави, не ведуся на спокусливий сніданок, приготовлений Галиною Миколаївною, відмахуючись тим, що поїм в місті.

– Якщо Дамір цікавитиметься, де я, то поїхала до лікарні до Єгора, – говорю перед виходом. Йому, звісно, ​​напишу, але краще й сказати.