Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

- Що розповісти?

- Що я розмовляла з цією… з міс… місіс…- Мелані стала обмахувати розпашіле обличчя хустинкою.- 3 цією рудою жінкою, яку звуть Краля Вотлінг!

- Що ти кажеш! - скрикнула Скарлет, до того вражена, що аж очі широко розвела.

Краля Вотлінг - це була та сама рудоволоса особа, яку вона побачила на вулиці в день приїзду до Атланти і яка тепер зажила найлихішої слави у місті. Вслід за солдатами в місто потоком ринули повії, але до рівня Кралі з її полум’яним волоссям та надмодними претензійними туалетами ніхто не дотягував. На Персиковій вулиці, як і взагалі у заможніших кварталах, вона рідко показувалась, та коли таке траплялося, добропорядні дами переходили на другий бік вулиці, щоб їх не бачено поряд з такою жінкою. А Мелані ще й розмовляла з нею! Не дивно, що дядько Пітер розлютився.

- Я помру, якщо тітонька довідається! Вона ж кинеться в плач, почне розказувати всім у місті, і тоді мені хоч крізь землю провалюйся,- ридала Мелані.- А я зовсім і не винна. Не могла ж я… втекти від неї. Це було б зовсім нетактовно. І мені, Скарлет… мені шкода її. А чи ти не вважаєш, що я розбещена, коли так думаю?

Але Скарлет зовсім не обходили питання етики. Як і всім молодим жінкам, виховуваним у добрих манерах і неоз- найомленим з темними сторонами життя, їй страх кортіло більше знати про повій.

- А чого вона хотіла? І яка у неї мова?

- Ой, розмовляє вона дуже неграмотно, хоч, бідолашка, так силується вживати вишукані слова. Коли я вийшла з шпиталю, дядька Пітера з коляскою не було поблизу, і я вирішила пройтися додому пішки. А тільки я порівнялася з садибою Емерсонів, аж вона там виглядає з-за живоплоту! Ще дякувати Богові, що Емерсони в Мейкоці. І вона каже: “Будь ласка, місіс Вілкс, можна вас на хвилиночку?” Не розумію, звідки вона знає моє прізвище? Звісно, мені треба було б утекти неоглядки, але… знаєш, Скарлет, у неї був такий смуток на обличчі… і такі благальні очі… І на ній була чорна сукня, чорний капелюшок, і обличчя без фарби. І взагалі вона мала пристойний вигляд, оце лишень руде волосся. Я й не встигла нічого відповісти, як вона вже каже: “Я знаю, що не повинна була б турбувати вас, але я пробувала звернутися до тої старої індички, місіс Елсінг, а вона вигнала мене з шпиталю”.

- Вона так і сказала - “індичка”? - не без задоволення перепитала Скарлет і засміялася.

- Ой, не смійся. Нема тут нічого смішного. Виявляється, ця міс… ця жінка хоче допомогти чимось шпиталеві… уявляєш? Вона напрошувалась доглядати в ранкові години поранених, а місіс Елсінг, звичайно, коли почула таке, мало не зімліла й наказала їй забиратися геть із шпиталю. І тоді вона сказала: “Я теж хочу чимсь підсобити. Хіба я не така сама конфедератка, як і ви?” Мене, Скарлет, просто зворушило таке її бажання. Розумієш, не може вона бути надто вже зіпсутою, якщо хоче якось допомогти нашій Справі. Чи ти вважаєш, що я розбещена, коли так думаю?

- Ради Бога, Меллі, яке кому діло - розбещена ти чи ні? А що вона ще сказала?

- Вона сказала, що придивлялася до дам, які ходять до шпиталю, і вирішила, що я маю… ну, симпатичне обличчя, тож вона й перепитаїла мене. У неї були якісь гроші, й вона хотіла, щоб я взяла їх і передала на шпиталь, та щоб нікому не сказала, звідки вони. Вона зауважила, що місіс Елсінг нізащо не погодиться їх прийняти, коли знатиме, які це гроші. Які це гроші, розумієш? Я ту хвилину ледь не знепритомніла! І так розгубилася, так поривалася швидше втекти, що сказала: “Ох, це дуже мило”,- чи щось інше, не менш безглузде, а вона всміхнулася й каже: “Це ви по-християнському”,- і тиць мені в руку оцю брудну хустинку. Чуєш, який бридкий запах - фе!

І Мелані розгорнула долоню з досить-таки брудним і сильно напахченим чоловічим носовичком, в який було загорнуто скількись там монет.

- Потім вона стала дякувати й говорити, що кожного тижня передаватиме мені гроші, і в цю мить над’їхав дядько Пітер і побачив мене! - Мелані зірвалася на плач

І ипала головою на подушку.- І коли він побачив, з ким и стою, він - уявляєш, Скарлет? - закричав на мене! Ніхто ще за все моє життя так на мене не кричав! І сказав: “Зараз же сідайте в коляску!” Звичайно, я так і зробила, а він усю дорогу додому сварив мене, й не давав ні слова сказати, й обіцявся все розповісти тітоньці. Скарлет, сходи вниз і попроси його, щоб не говорив їй! Може, тебе він послухає. Це ж уб’є тітоньку, як вона дізнається, що я бодай на хвильку зіткнулася віч-на-віч з цією жінкою. Ти попросиш?

- Добре, попрошу. Але гляньмо, скільки тут грошей. Згорточок важкенький.

Вона розв’язала хустинку й висипала на постіль жменю золотих монет.

- Тут цілих п’ятдесят доларів, Скарлет! І все в ^золоті! - скрикнула вражена Мелані, коли перелічила лискучі кружальця.- А як ти гадаєш, це нічого - вжити такі гроші… ну, зароблені таким шляхом… для наших воїнів? Може ж, таки Господь зрозуміє, що вона цілком щиро хотіла допомогти, і не візьме нам за зле, що ці гроші не зовсім чисті? Коли я подумаю, як багато чого не вистачає у шпиталі…

Але Скарлет її не слухала. Вона дивилася на брудну хустинку, й почуття приниженості та люті роздирали їй душу. В кутку носовичка видніла монограма “Р. К. Б.”. А у верхній шухляді у Скарлет лежав точнісінько такий самий носовичок, що ним тільки вчора Рет Батлер завинув польові квіти, які вони разом збирали. Вона мала намір повернути його власникові сьогодні, коли він прийде на вечерю.

Отож Рет тягається з цією ницою Кралею і вділяє їй грошей. Так он звідки ця пожертва на шпиталь! Золото, нажите на блокаді! І у Рета вистачає нахабства дивитись в очі пристойній жінці, щойно вийшовши від цієї особи! А вона ще ладна була повірити, що він закохався в неї! Тепер уже ясно, що це чиста омана.

Жінки легкої поведінки й усе, з ними пов’язане, було для Скарлет чимось таємничим і відразливим. Вона