Читати книгу - "Скоґландія"

Та коли вона стане їм уже непотрібна, коли одного дня вона, може, стане їм уже непотрібна…

Жінка спробувала втішити себе тим, що це триватиме ще довго. Можливо, роками. Знову згадала про дітей. Їй, мабуть, доведеться померти. Але ще не зараз.

У бібліотеці було темно. Свого ліхтарика Ярвен у коридорах не вмикала, дорогу сюди знайшла й так. Кралася в самих панчохах. У будинку стояла тиша. Її наручний годинник показував кілька хвилин на першу ночі.

Крізь високі балконні двері з шибками холодне місячне сяйво проникало в найдальші куточки бібліотеки. Ярвен розгледіла книжкові полиці, перед ними — крісло, в якому, коли вона прийшла сюди вперше, сидів Норлін і за яким стояв, очікуючи на неї, Больштрем. На письмовому столі лежала тека з паперами.

Ярвен почала майже нечутно перебирати папери. Промінь від її ліхтарика ковзнув по якихось числах, архітектурних кресленнях і розрахунках, де йшлося вочевидь про великі споруди, цілі ряди будинків; якийсь лист на фірмовому бланку… Вона діставала й розглядала аркуш за аркушем, пальці в неї тремтіли. На короля, на його в’язницю — жодного натяку. Та й навіщо, зрештою, Норлін залишав би таку інформацію тут, на цьому столі? Навіщо він узагалі зберігав би записи про те, що сталося з Малениним батьком? Сподіватися на це безглуздо.

І все ж вона повела променем від ліхтарика по полицях. І там нічого, тільки рівненько вишикувані, мов солдати в шерегах, ряди книжок. Невже доведеться брати кожнісіньку з них окремо й гортати, сподіваючись, що з котроїсь, може, на підлогу випаде якийсь аркушик із планом шляху? Де ж іще шукати в цій кімнаті те, що їй потрібно?

Ярвен так заглибилася в роздуми, що на хвилю забула про будь-який страх. Вона водила ліхтариком, наче світляним пальцем, по кімнаті з надією все ж таки знайти схованку чи бодай якийсь натяк. Отак той світляний палець і вперся просто в обличчя Больштрема, коли той майже нечутно відчинив двері й ступив до бібліотеки.

— Що все це означає?! — різко запитав Больштрем. Подиву в його голосі не відчувалося.

Але від цього голосу Ярвен злякано здригнулася.

Кількома швидкими кроками Больштрем перетнув кімнату й узяв у неї з руки ліхтарика.

— А я думав, мені все ж таки причулося! І що ж ти о цій порі тут робиш, маленька Ярвен? — Він покрутив у руках ліхтарика. — І звідки в тебе, дозволь запитати, оце ось?

Ярвен стояла, мов скам’яніла. Вона нізащо не мала права допустити, щоб її тут застукали. Нарешті вона звела на Больштрема очі й прошепотіла:

— Я… я…

— Чи ти часом не сновида? — спитав Больштрем. (Нагіра таке передбачила.) — Хи-хи-хи! Оце-то сюрприз!

У його голосі Ярвен вчула іронію.

— Я… — знову прошепотіла вона. — Я не знаю!

— Ну, таке, кажуть, буває частенько, — промовив Больштрем, і тепер не помітити іронії в його голосі вже не можна було. — У кінофільмах, у книжках. То чом би не бути цьому і в реальному житті? Молоді дівчатка, звісно, блукають уві сні, надто коли переживуть щось надміру хвилююче для їхньої вразливої маленької душі. — Посмішка скривила його вуста, але до очей не дісталась. — А оцей ліхтарик? Чомусь він здається мені, маленька Ярвен, якимсь дуже, дуже чужим.

— Я прихопила його з собою, — прошепотіла Ярвен, — коли втікала звідти. У лісі було дуже темно!

— У лісі було дуже темно, — повторив Больштрем і замислено, мовби в уповільненій кінозйомці, кивнув головою. — Що ж, виходить, коли втікаєш, то ще знаходиш час перешукати хату й надибати кишенькового ліхтарика, навіть якщо при цьому тебе можуть схопити.

— Атож! — прошепотіла Ярвен.

Він їй не вірив. Не вірив жодному її слову!

— Але тепер, маленька Ярвен… — тихо промовив Больштрем і взяв її за руку трохи міцніше, ніж це відповідало б його привітному тону. — Адже тепер ти в безпеці. Адже тепер ти в нас, маленька Ярвен. Повертайся в ліжко. Або краще я сам відведу тебе до кімнати! Бо сновиди часом падають з даху. Хіба ти про це не чула?

Його слова пролунали, мов погроза, та не встигла Ярвен про це й подумати, як Больштрем рішуче виштовхав її поперед себе з бібліотеки. То була марна справа ще від самого початку.

Коли в двері спальні хтось постукав, Норлін подумав, що це ота полохлива мала кухарка, постійний трепет якої він уже ледве витримував. Але це був Больштрем; він ступив кілька кроків і став біля ліжка.

— Нічого не помагає, Норліне, доведеться її якось угамувати, — сказав він. — І то якомога швидше. Шкода, але я й сам купився на її баєчку. Все це був, звичайно, обман, хитра гра. Я мав би здогадатись ще на самому початку. Я й підозрював… На жаль, недостатньо серйозно.