Читати книгу - "Скоґландія"

— Кого? — спитав Норлін, хоч насправді й сам здогадувався, звичайно, кого має на увазі радник. — Ти про що?

— Я застукав її в бібліотеці, коли вона саме перевертала там усе догори дном, — провадив Больштрем; відповідати на запитання Норліна було зайве. — Прийшла з кишеньковим ліхтариком, і взяла вона його в кожному разі не в нас.

— Вона була в такому розпачі! — промовив Норлін. — Ти ж бо й сам бачив! — Але на Больштрема й не глянув.

— У розпачі? — перепитав той, зневажливо махнувши рукою. — Вона була в паніці. Геть розгублена. І звідки нам знати, перед ким вона так панікувала — перед її нібито викрадачами чи, може, все ж таки перед нами?

— Але ж ти сам казав, що все збігається! — кинув Норлін, бгаючи в руках ковдру. Голос у нього зробився різкий.

У двері постукали вдруге, і тепер це була справді мала кухарка. Обережно, ступаючи крок за кроком, так наче балансувала на невидимому канаті, вона внесла тацю з пляшкою коньяку й чаркою. Її очі застилала пелена перевтоми.

— Постав на нічний столик, — наказав Норлін, кинувши в її бік короткий погляд. — Можеш іти спати.

Дівчина зробила кніксен і позадкувала до дверей, мало не перечепившись за край килима.

Больштрем провів її очима й показав на тацю біля ліжка:

— Ти оцим ще занапастиш себе, Норліне. Звичайно, все збігалося, тому що мало збігатися. Та невже ти повіриш у те, що дівчина, яка виривається з рук охоронця й у нестямному страху втікає, перед цим ще заходиться шукати в хаті ліхтарика?

— А може, той ліхтарик був у нього? — промовив Норлін. — І їй лишилося тільки вихопити його?

— Але ж ліхтарик такий малесенький, такий практичний, що вона легко пронесла його в одязі до кімнати, і ми навіть нічого не помітили, — сказав Больштрем. — Щодо цього їй, звісно, пощастило. Те саме й з мобільником. Мене це весь час збивало з пантелику. Як він знов опинився в неї? Після того, як її нібито викрали, його хтось вимкнув, і ми не мали змоги визначити, де вона перебуває. А тепер раптом — на тобі!

— Ні! — буркнув віце-король, покрутивши головою.

— А що вона робила вночі в бібліотеці, Норліне? Адже в баєчку з ходінням уві сні ти теж не віриш. Або я маю серйозно засумніватися в твоєму здоровому глузді.

Тремтячими пальцями Норлін відкрутив пляшку й налив собі коньяку.

— Тобі теж? — спитав.

Больштрем роздратовано хитнув головою й промовив:

— Вона твоя донька, Норліне. Що ж, гаразд. Твою нерішучість я навіть трохи розумію. Але ж ти зовсім її не знаєш! Тільки не розказуй мені про батьківські почуття, що в тебе нібито прокинулися до неї — до дівчинки, яку ти, відколи втекла її мати, бачив загалом кілька годин. Кинь розводити сентименти, Норліне! Усі ці роки тобі ніколи її не бракувало, і не бракуватиме й тоді, коли вона раптом… помре. А в тому, навіщо вона сюди повернулась, навіть годі й сумніватися. Її послала Нагіра. Хтозна ще, як з цією історією пов'язаний і Лірон. Ця дівчина — шпигунка, вона для нас небезпечна. Її треба прибрати.

Норлін мовчки втупився в нього, руку з чаркою на півдорозі від таці до рота немовби звело.

— Я не дозволю! — нарешті прошепотів він.

— Справа не в тому, віце-королю, дозволиш ти чи ні, — сказав, злегка вклонившись, Больштрем. — Іноді мені здається, що ти не зовсім добре усвідомлюєш свою ситуацію. Дівчину потрібно прибрати, так само як і короля. Вона нам однаково вже не потрібна. Тепер, після третього теракту, народ такий заведений, що беззастережно підтримає тебе в усіх заходах, яких ти вживатимеш проти півночі, й без благословення своєї улюбленої юної принцеси. Справа лише в тому, як саме ми пояснимо потім народові її долю. Найкраще було б, звичайно, якби в її смерті виявилися винними бунтарі.

— Больштреме! — прошепотів Норлін. — Ні! — Він випив коньяк, налив ще й знову випив. — Ти цього не зробиш! Мою доньку — ні!

— Поміркуй про це, — промовив Больштрем і рушив до дверей. — Якщо ти взагалі ще здатний міркувати після оцього… — І кивнув головою на пляшку.

Коли він вийшов у коридор, скрізь панувала тиша. Тільки десь у будинку хряснули двері.

Тремтячи всім тілом, Каїра поставила на плиту каструлю з молоком. Може, хоч так щось вийде. Це була єдина рада, що спала їй на думку. Так мало вийти. Дівчину поймав глибокий страх.

Колись давно, коли Каїра була ще маленька, мати застала її за тим, що вона, припавши вухом до дверей, підслуховувала розмову у вітальні. Мати відтягла її за те вухо, яке ще кілька днів щеміло, від дверей, а тоді ще й налупцювала їй одне місце. Мати була переконана, що саме для молодих скоґландців з півночі було важливо дістати добре виховання й навчитися поводитись.