Читати книгу - "Місто карликів"

Потім — виступи проректорів. Дуже короткі, ніхто не смів довго відбирати час у «дорогого любімого лічно». Обличчя проректорів злилися в одне — якісь однакові, безликі й без’язикі люди. Знову ж згадався Тернопіль — там не лише ректор, а й кожен із проректорів мав вагу і був відомим на всю Україну як науковець. А прізвища тутешніх нічого не говорили — не рясніли ними наукові часописи.

Орест виглядав просто зіркою з неба — його знали хворі всієї країни, вже на завтра, на перший його прийом, позаписувалося понад десять пацієнтів: колишніх — для контролю, і майбутніх — на операцію. Про графік прийому, кабінет, можливості оперувати, наявність апаратури Орест домовився заздалегідь, він особисто обійшов увесь кардіоцентр, все оглянув і випробував.

— Я не можу дозволити собі тривалої перерви в роботі — хворі чекають на операції. Це чудово, що з’явиться нова клініка, розвантажиться Київ, частина хворих піде сюди. Але я не певен, що ми зможемо швидко впровадити операції зі штучним кровообігом. Наявність апаратури — ще не гарантія її доброї роботи, потрібні ще й люди, які досконало володіють методиками.

От за людьми й сталася зупинка. Штат клініки було укомплектовано — не дивно, у місті власний медуніверситет, потрібно працевлаштовувати випускників.

— Але ж я не можу розпочинати складні операції з випадковими людьми! Найменша помилка — й втручання може завершитися фатально! Ні, мене не влаштовує персонал, що пройшов стажування. Знаю я, що це таке — приїхали, подивилися… Бодай керувати відділом повинен спеціаліст, що має досвід. І не так легко вмовити когось, щоб покинув Київ і перебрався сюди, — отак приблизно викладав свої аргументи Орест у розмові з Потурайком. І не розумів, чому обличчя ректора таке незадоволене, а губи стискаються у тонкі смужки. Адже він нічого не просить для себе, все — лише для справи!

Нарешті вдалося вмовити одного із найкращих фахівців — Володимира Петровича Достеменного. Володимир Петрович мешкав разом з тещею, щодня розповідав про конфлікти, часом з іронією, частіше — з гіркою образою, тому, зрозуміло, перспектива очолити відділ і мати окреме житло привабила.

— Поки що влаштуємо в гуртожитку для викладачів. У нас є там блоки з двох кімнат для тих, у кого сім’я. Щоправда, на них черга… Довга й велика. Доведеться виселити одну викладачку… Нічого. Поживе в одній кімнаті, нічого з нею не станеться. Ми ж повинні створити умови, — погоджувався з Орестом ректор. — А потім подумаємо про квартиру. Гадаю, до року це питання розв’яжеться.

Софію насторожувала готовність «розв’язувати питання», виселяючи, переводячи, звільняючи. З досвіду знала, як непросто будувати стосунки в колективі, який мусив хтось покинути, аби інший «хтось» знайшов своє місце під сонцем. Вільних місць на кафедрах просто не буває.

Поки Софія розмірковувала, не забуваючи при цьому тримати серйозний, відповідно до випадку, вираз обличчя, люди чомусь почали вставати. Виконавши на автопілоті «Дивись на мене, роби, як я», підвелася, аж потім зрозумівши — вчена рада завершується, президія встає зі своїх місць. Ну, нарешті. Нарешті вона візьме під руку Ореста і відчує себе не самотнім човником у цьому людському морі.

Та спертися довелося на руку Потурайка.

— Софіє Андріївно, у нас прийнято святкувати початок нового навчального року. Запрошую!

Мабуть, йому й на думку не спало, що хтось може відмовитися чи мати власні плани. Софія також чемно послухалася.

На першому поверсі, біля тихої ще сьогодні студентської їдальні, яка також перенесла інтер’єром у часи власного студентства, в тихому й далекому від гамору закуточку була оаза для обраних — отут і підлога, викладена не плиткою, а плитами, тут і плазмовий телевізор на стіні, і тиха музика, і меблі, що відповідають епосі, і стіл накрито до свята.

— Будь ласка, — вказав Потурайко Софії місце побіч себе.

— Даруйте, Георгію Григоровичу, моя дружина сидітиме поруч зі мною, — усміхнувся Орест, не зваживши на відвертий переляк, що відбився на обличчях проректорів.

Софія зітхнула з полегшенням і зайняла місце поруч із чоловіком. Всі інші зачекали, поки сяде ректор, і аж тоді почали вмощуватися на стільцях. Та вчена рада, мабуть, ще не закінчилася. Дисципліна серед наближених осіб виглядала залізною — ніхто не вимовив ні слова, ані ворухнувся до тієї хвилини, поки Георгій Григорович не звелів наповнити келихи. Всі дружно налили шампанського. Ніхто нікого не питав про смаки — всі й так чудово знали «особливості національного полювання».

«А що, непогані традиції у цьому закладі,» — подумала Софія. Отак збиратися після засідання, випити шампанського, закусити, побажати одне одному щасливого нового навчального року.

Засідання тривало. Не обід, не учта, не корпоративна вечірка, а саме засідання. Проректор з навчальної роботи, такого ж приблизно зросту, як і Георгій Григорович, але кремезніший, ширший у плечах, продовжував вести нараду:

— Наш університет під керівництвом нашого дорогого, високоповажного ректора розпочинає… — Софії здалося, що якась чарівна сила перенесла її років на двадцять назад, у застійно-застільні часи чоловічих поцілунків та орденів на грудях та спині. Вона не надто дослухалася до тексту, тримала на обличчі завчену для таких випадків посмішку № 28 — суміш щирої уваги та зацікавленості — 20 %, ефективне скорочення м’язів обличчя, що викликають вираз схвалення — 40 %, близький до натурального барвник та посилювач смаку — 20 %, нейтралізатор потаємного «А до чого ж ви мені з вашими промовами набридли» — 10 %, натуральне почуття «Поруч зі мною Орест, і це дає мені силу вислуховувати ваші пустопорожні теревені» — 10 %. Цією усмішкою не раз доводилося користуватися у подібних обставинах, тому тренування далося взнаки — ніхто б не здогадався про справжні емоції жінки, обличчя