Читати книгу - "Місто карликів"

Софії рідко доводилося так нудьгувати. Доповіді сипалися одна за одною упродовж третьої години поспіль — німецькою, французькою, італійською. Десь у навушнику бурмотіло англійською, але безліч специфічних термінів перетворювали це бурмотіння мало не на хінді. Трішки веселіше ставало, коли доповідач ілюстрував якусь тезу слайдами чи фрагментом фільму, але й це не надто розважало. Чемність вимагала сидіти струнко і в найуважніший спосіб слухати, схвально кивати головою та усміхатися, але Софія почувалася ледачою студенткою, яка чекає не дочекається кінця лекції. Годинник, здавалося, зупинився. Прикладати до вуха, трусити чи ще якимсь чудернацьким робом перевіряти його справність не випадало в аудиторії, де концентрація всесвітньовідомих професорів перевищувала загальноуніверситетські норми щонайменш утричі, тому Софія вирішила зиркнути на циферблат Орестового. Сапфірове скло дорогого «Тіссо» не приховало гіркої правди — сидіти їй тут іще довго-довго…

Яко сосні на далекій півночі… Яко пінгвіну на крижині… Та сосні й пінгвіну принаймні не доводиться удавати при цьому схвального зацікавлення…

Орест зрозумів — погладив її руку і стиснув пальці — терпи, мовляв, що вдієш…

І навіщо вона подалася на цей конгрес? І навіщо сидить отут, у цій вишукано-красивій залі, і навіщо вдає, що розуміє оті високі матерії, які снують на трибуні високовчені мужі з цілого світу!

Виправдання, звісно, є — Мілан, місто моди, славнозвісна опера, Міланський собор, який вони вже відвідали учора, і Венеція, яку залишили на десерт учасникам конгресу, щоб винагородити за витривалість і терпіння. Втім, їм тут цікаво. Сидять, слухають, а в перервах сперечаються про своє, про чоловічо-хірургічне, поки не похрипнуть. Ці суперечки не припиняються ні на фуршетах — вишуканих, слід віддати належне організаторам, ні на екскурсіях.

Добре Орестові — він знайшов тут знайомих — отого професора з Лондона, з яким працював колись, та індійського лікаря — він теж стажувався в той час у лондонській лікарні разом з Орестом, а потім поїхав до Індії і тепер там очолює відділення дитячої кардіохірургії. Тем для розмов у них — безліч: спогади про спільну роботу, про лондонських знайомих та друзів, про шлях становлення у власній країні, про проблеми світової кардіохірургії, про футбол… Софії випадає спілкуватися з його дружиною Мансі, але про що — от у чім питання. Вони вже з’ясували склад сім’ї, кількість дітей, особливості моди — індійської, української та італійської — про що далі розмовляти з людиною, від якої міланська опера далека, як Велика китайська стіна? А чоловікам здається, що все чудово влаштувалося — у кардіологів свої проблеми, у жінок свої.

Годинник таки, мабуть, зіпсувався. Й Орестів також. І годинники організаторів вийшли з ладу, це поза сумнівом. Або час зупинився. Або брати Грімм наслали чари на це сонне королівство. Ой, де моя кришталева труна? Залюбки проспала б решту. Принц під боком, поцілує при потребі… Ну, не може ця доповідь тривати так нескінченно довго, не може!

Хотілося одночасно кількох недопустимо-недозволених речей — чхнути, позіхнути і послати все це збіговисько великомудрих-високовчених розпротрикуди! Проте виховання дозволило доктору Софії лише зітхнути. Від того глибинно-щирого зітхання заворушилися важкі оксамитові штори, що перешкоджали яскравому весняному сонцю Італії увірватися до напівсутіні зали і змусити все оте кардіологічне лицарство нагострити свої наукові шпаги на захист сердець напередусім коханих дружин, а не всього людства. Втім, дружини виявилися хитрішими за Софію — більшість з них давно оглядала дорогі магазини у центрі міста і приміряла, мабуть, зараз обновки.

— Вам теж тут не дуже цікаво? — обізвався сусід праворуч. — Ось, перегляньте…

Путівник по Мілану! І Венеція! І Флоренція! Величезні кольорові фото!

Софія облила сусіда таким ніжно-вдячним поглядом, що він аж зніяковів. Мабуть, ніяковіти не входило до його звичного репертуару, тому зніяковів іще більше і тому заговорив голосніше, ніж належало:

— Чи збираєтеся ви сьогодні в оперу?

— Звичайно! Бути в Мілані і не відвідати «Ла Скала»? Неможливо!

— Це як бути в Римі і не бачити Папи Римського, — не дуже дотепно пожартував сусід.

Софії зазвичай не подобалися банальні жарти, але цьому чоловікові, який у скрутну хвилину нагодився, щоб визволити її із небезпеки ганебного позіхання чи засинання, вона готова була пробачити все. Усміхнулася. Його посмішка у відповідь не зовсім сподобалася. Якась напівіронія-напівзверхність майнула вустами людини, що сиділа поруч. Мабуть, це його звичний спосіб усміхатися, таке трапляється з персонами, які займають високі посади, займають їх так довго, що це накладає відбиток на особистість і змінює не тільки манери, а й спосіб спілкування — наказовість тону не зникає навіть у розмові з людьми, на яких право наказувати не поширюється. Він намагається бути люб’язним, цей чоловік, але виходить лише те, на що здатний — поблажливість замість доброзичливості, псевдолюб’язність замість щирої уваги, немічні потуги здаватися простим, веселим і таким, як усі, у товаристві рівних собі чи й вищих. Втім, ця людина, здається, не вважає нікого рівним. І змушує власну персону опускатися до простих смертних зусиллям волі, яке видно неозброєним оком.

Софія дозволяла собі ці спостереження лише з нудьги та надміру вільного часу. Іншим разом їй, звісно, діла б не було до людини, що сидить поруч у широкому, надміру широкому для цього маленького тільця кріслі розкішної головної зали конгрес-центру, але ж треба кудись подіти оці години очікування перерви…

Американця змінив на трибуні китаєць, він щебетав-виспівував своєю дзвінкою, мов краплі весняного дощу, мовою, і лише кілька фанатів науки, до яких належав, безперечно, й Орест, уважно вслухалися в англійський переклад, решта почувалася вільніше, тихий шепіт прокотився залою.