Читати книгу - "Місто карликів"

Ну, де ж він, Орест?

Враз хвиля люду розступилася, наче річку раптово перегородили греблею, і просто перед нею виріс… ні не виріс — виник сам ректор — Георгій Григорович. У повітрі пливла, окремо від господаря, усмішка Чеширського кота. Губи, товсті, красивої форми, розпливлися в приязні.

— Вітаю, вітаю вас на гостинній землі Прикарпатська! Прошу любити й шанувати! — це до навколишнього почту: — Наша… окраса і надія, можна сказати… відома й популярна… можна сказати…

Коли він вимовив її ім’я, Чеширських котів і кицьок усіх мастей стало рівно стільки, скільки людей у вестибюлі університету. Усмішки увімкнулися, наче за командою, в усіх і миттєво. Щоправда, так само миттєво згасли. Мабуть, не вміли люди тримати це незвичне положення вуст довше за кілька секунд, не виходило.

— Ну що ж, ходімо! — Георгій Григорович узяв Софію під руку і повів сходами угору. Це виглядало б навіть урочистим, якби не було так смішно — у туфлях на високих підборах Софія виглядала на голову вищою від «кавалера». Втім, він не зважав. Звик, мабуть, що він вищий за всіх, навіть заглядаючи на більшість знизу вгору.

Його рука торкалася Софіїної, і крізь тонку тканину костюма вона відчула дивний, зовсім не схожий на звичайний діловий, дотик. Рука розмовляла. Вона натякала. Впевнено, без остраху відмови.

«Оцього лиш мені бракувало!» — подумалося з відразою, яка, втім, межувала зі збудженням, дивним, як на час і місце. Згадався старий анекдот. Сварка у польському трамваї. Пані в нервах волає до пана, який нібито її образив: «Hex пан поцалує мі в дупе!» А він їй спокійно і засмучено: «О, дрога пані, нє час і нє мейсце для такіх пещот!» Не час і не місце для таких пестощів… Ото таки так!

Вони крокували, немов церемоніальним маршем, і аж дивним здавалося — шлях попереду звільнявся якось автоматично — людей, що опинилися перед ними, наче хвилею змивало зі сходів — ніхто не смів демонструвати володареві спину чи ще гірше, оте місце, де вона втрачає свою шляхетну назву.

— Отут вам буде зручно! — показав місце в одному з перших рядів, просто навпроти трибуни з мікрофоном, абсолютно не зважаючи на те, що ряд уже заповнили працівники якоїсь із кафедр.

Слово ректора мало магічну дію — місця очистилися, немов від змаху чарівної палички — ніхто не посмів і дихнути обіч когось, настільки близького до персони ректора, що він особисто завдає собі клопоту привести і вибрати місце. Що кому до того, як місце вже вибрав хтось інший? Хтосеві можна й посунутися.

Софія опинилася у повній самотині — звільнилися навіть місця попереду — ніхто не смів застувати сонце невідомій, та, мабуть, значній персоні.

Народ зашепотівся, але це тривало недовго — президія подалася на сцену. Люди в залі зірвалися на рівні ноги і супроводжували кожен крок керівництва тим, що колись називалося «бурхливі аплодисменти, що переходять в овації». Нагадувало старі партійні з’їзди. Софія підвелася й собі. Це здивувало. В Тернополі до такого не звикла. Хіба вони учні, щоб вставати, коли до класу входить учитель? Здивувало й інше — на сцену разом з проректорами піднімався й Орест — встиг лише посміхнутися їй, вибачаючись, мовляв, так скерувало начальство, що вдієш.

Вчена рада розпочалася звично — ректор привітав присутніх з початком нового навчального року, побажав успіхів. Представив нового завідувача клініки та новоствореної кафедри кардіохірургії доктора медичних наук Смереканича Ореста Романовича. Знову залом пролетів легкий шепіт. Орест підвівся, посміхнувся. Він міг цього й не робити — і сидячи виглядав найвищим серед президії. Вирізнявся й кольором костюма — його улюблений світло-сталевий відповідав сезону, та видавався білою плямою серед суворо-чорних убрань керівництва. Обличчя з виразом напівусмішки, доречної в моменти будь-якої серйозності, виглядало своїм і доречним в Англії, Індії, Штатах, будь-де, але не тут, не в цьому дивному місті й місці. Поміж спохмурених брів та перебільшено-урочистих ликів за столом президії і таких самих у залі Софія з Орестом виглядали занадто оптимістично налаштованими.

Якби до цієї зали випадково потрапив американський журналіст і сфотографував присутніх, світ би облетіла звістка про якусь невідому, але страшну й чорну біду — лише наслідки стихійного лиха чи плани убивства можна обговорювати з такими насуплено-трагічними обличчями.

На трибуну вийшов ректор. Зал знову дружно встав і вітав його появу такими ж дружними оплесками. Софії знову пригадалися партійні з’їзди й «дорогой і любімий лічно Леонід Ільіч».

Через годину Софія пошкодувала, що сидить у такому зручному для спостереження за президією місці. Очі заплющувалися несамохіть. Глянувши потай назад, побачила, що половина залу щось читає чи тисне на кнопочки мобільників, друга половина — куняє, час від часу повертаючи голови у вертикальне положення завдяки тренованому вестибулярному апарату чи допомозі ближніх — сусіди не соромилися штурхати одне одного під ребро у найвідповідальніший момент, і це сприймалося навіть із вдячністю, бо горе тому нещасному, хто захропе. Орест також боровся зі сном і час від часу усміхався Софії, наче з вибаченням.

З нудьги вона оглядала приміщення — по-совітському велике й величне, з довгими рядами тих же часів потертих стільців. Штори на вікнах пам’ятали, мабуть, ще Горбачова, якщо не Брєжнєва, хіба що стіни могли похвалитися свіжою побілкою, до всього іншого зміни початку двадцять першого століття ще не дійшли.

Зміст доповіді сприймався погано — розрізнити якісь тутешні нововведення на слух було важко. Софія звикла, що і в Тернополі, і в Києві кожен виступ супроводжувався комп’ютерною презентацією. Але сюди ці нові технології ще не знайшли дороги. Жодних екранів в аудиторіях, тільки мікрофон, ото й усього від науково-технічного прогресу.

Після закінчення доповіді люди