Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Оскільки більшовизм — це садоавангардизм у політиці, то у психології національного суб’єкта він провокував деструктивні (смертоносні) й витісняв лібідозні (любовні) імпульси. Російсько-імперський більшовизм як модерне розщеплення полягав у тому, щоб забрати все національне лібідо від улюбленого об’єкта, яким традиційно був материнський об’єкт і його замінник — Україна, і перевести його на об’єкт-замінник, запропонований імперським суб’єктом. Проти цієї психологічної політики російського більшовизму інтуїтивно постав національний письменник. Однак революційно-більшовицькі події мали надзвичайно тотальний масштаб, адже все відбувалося на рівні неусвідомлених сил. Національно свідома людина важко віддавала позиції лібідо і змагалася. Україна як материнський об’єкт уже не могла бути знищеною реально, тому її старалися знищити як незалежний об’єкт любові, замінити об’єктом-сурогатом, куди б національна людина проектувала своє лібідо. Оскільки «карамазови» діють несвідомо, їх поведінку неможливо прорахувати, як зауважив Г. Гессе, то модерний експеримент щодо порятунку Російської імперії також відбувався на рівні непередбаченого ходу потужних несвідомих сил.

М. Хвильовий як головний ідеолог українського покоління 20-х років належав до аналітичних письменників-пророків. Невипадково своїх українських героїв роману «Вальдшнепи» (1927) він назвав Карамазовими. Закономірно також, що відразу після публікації роман був конфіскований, оскільки в ньому не просто обігруються образи Достоєвського, але й символічно для української реальності обрано одного з героїв — українського комуніста Дмитра Карамазова, новітнього меланхоліка, який втратив власний ґрунт, отримавши активізований потяг до злочинності. В його душі змагається російський садомазохіст з українським моральним мазохістом, які мають на новому витку знову об’єднатися. Даючи характеристику «новітньої карамазовщини як перманентного руху», Хвильовий устами своєї героїні — розумної Аглаї — підкреслював, що «комуністична партія» Дмитра Карамазова «потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собі «собирателя землі руської…»[872]. «Тут засідає садизм!» — так характеризує М. Хвильовий у новелі «Я (Романтика)» процес порушення культурної домовленості зі смертю, що втілює собою «новий синендріон» — «чорний трибунал комуни». Символічні і назви тогочасних творів Хвильового — «Бандити», «Злочин», «Санаторійна зона» та ін.

У новелі «Я (Романтика)» символізуються дві грози[873]: одна насувається з Індії, зі сходу — це природна для України гроза, що означає духовно-психологічне очищення, друга — з Росії — глухою канонадою, чекістським садоавангардизмом, що означає імітацію оновлення з допомогою смерті. В Україні 20-х років «карамазовщина» спровокувала меланхолійний психоз у середовищі «здібних недоучок з романтичним складом натури»[874]. У 1919 р. П. Тичина в надії ще писав: «Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, — / не може ж так будь!»[875] А вже у 1926 р., звертаючись, як Хвильовий у своїх творах, в бік Індії, не приховував розпачу: «Рабіндранате-голубе, / од достоєвщини звільни!»[876]

Євреїв, як стверджує Фройд, «створила одна єдина людина, Мойсей», і йому як визволителю, законодавцю й учителю державності цей народ зобов’язаний життєвою наполегливістю, адже саме він із байдужих індивідів і сімей сформував народ, надав якостей його характеру і визначив долю на тисячоліття»[877]. Сутність державотворця, з погляду психоаналізу, впливає через потужну особистість, яку визначають батьківські риси, і через ідею, яку він несе, що загалом робить його батьком народу, втіленням національного Над-Я. Відсутність українського Мойсея була психологічним наслідком відсутності потужного батьківського чинника в українській колоніальній психіці численного ряду чоловічих поколінь, що й не дозволяло народити свого Учителя. Відсутність потужного релігійно-національного світогляду сприяла таким психічним феноменам, як боягузство і переляк. Страх, за словами З. Фройда, означає позитивний стан очікування небезпеки і приготування до неї (як у психологічному аналізі В. Винниченка — страх батька перед можливою синівською деструкцією), що дозволяє моделювати ситуації, які мають запобігти небезпеці. Боягузство виникає перед певним об’єктом, якого бояться (для України 20-х років — це російський садомазохіст, що є «здібнішим» вбивцею, ніж український мазохіст), переляк — стан, спровокований такою небезпекою, за якої суб’єкт виявляється непідготовленим, тобто з’являється він у момент несподіваності. Таким моментом несподіваності для несвідомого національного суб’єкта були динамічні трансформації власної психіки під впливом постмодерністської імперської провокації на основі мішанини комунізму та імперського християнства, що робив несвідомого українця, за свідченням Хвильового, карамазенком.

Це постмодерністське збочення українського характеру за втраченої національної традиції Хвильовий виразив у романі «Вальдшнепи». А його новела «Я (Романтика)» є безцінним психологічним свідченням про механізм дії карамазовщини як психічної інфекції в українському недосформованому синівському характері. Розпочинають новелу химерні, плутані галюцинації з комунівсько-християнською семантикою, яка відсилає до модерної химерії імперського перверсивного світогляду. Образ Богоматері, що з’являється на тлі загірної комуни, нагадує про відсунутий материнський образ, адже загірна комуна пропонується для українського несвідомого романтика ціннісним об’єктом-замінником («моя мати — прообраз загірної Марії»[878]).

Зробити національне Я нездатним до реальної любові — така психічна програма більшовицької «карамазовщини». Те, що втрачається у час більшовизму, національна людина не може збагнути, адже спочатку це не є реальною втратою, а символічною втратою в неусвідомленому (вбивство Бога-отця). У зв’язку з цим активізується внутрішня робота національного характеру, яка пов’язується з меланхолійною затримкою, або невротичністю. Відповідно помітно погіршується індивідуально-творче самопочуття, наростає депресивність, оскільки деструктивні зміни відбуваються з національним Я як об’єктом тотального психологічного експерименту. Творчий суб’єкт ще втішає себе здатністю до рефлексій: «І я голови не загубив. Мислі різали мій мозок»[879]. Та вже одна частина національного Я потужно продукує світлий материнський, інша — темний «бандитський», батьківсько-чекістський образ.

Розкол психіки національного Я у новелі Хвильового символізують: доктор Тагабат, який втілює «звірячий інстинкт» вбивці, холодний без серця розум, що формує садистську імперську батьківську волю, Андрюша — меланхолійний український син-комунар, який уособлює совісне безвольне начало; Дегенерат — перспектива, до якого має прийти національне Я, коли вбивати означатиме жити. Дезінтегрований український суб’єкт є болісною тричленністю переслідувачів. Новела дає відчуття небезпечних психічних фрагментів національного Я як множини внутрішніх переслідувачів, пов’язаних з інтроекцією зовнішніх переслідувачів: доктор Тагабат втілює імперського переслідувача — імперської інстанції Над-Я, що формує більшовицький світогляд; Андрюша — українське Я, що відсилає до безсилого національно-визвольного світогляду, а відповідно — до материнського начала за послабленого батьківського вольового; Дегенерат — перверсивну сутність імперського, садоавангардистського Над-Я. Сам текст пророчо вказує на необхідність зміцнення національного характеру шляхом розрізнення, відокремлення від російського злочинного Над-Я. Задля цього національне Его має бути сильно організованим, повніше ідентифікуватися з «хорошими об’єктами» — батьківським і материнським. Батьківська охорона материнського «хорошого об’єкта» в психоаналізі синонімічна духовному виживанню Его[880]. Однак принцип імперської реальності наполягає на тому, що правда має бути «за доктором Тагабатом»[881], тобто імперським садоавангардистським Над-Я, яке в революційних умовах має сформувати