Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Так і є, міс Феллі, — сказав Том, — але зараз нам треба бути готовими…

— До чого, Томе?

— Тихше, міс Феллі. Не треба, щоб господар почув, про що ми говоримо… Міс Феллі, сьогодні вночі до когось прийде наречений.

— Я не розумію, Томе.

— Пам’ятаєте, як сказано в Святому Письмі? «У опівнічний час пролунав вигук: „Ось наречений іде!“» І я щоночі чекаю на нього, міс Феллі, бо тоді, коли нашого янгола заберуть у Царство Небесне, ворота раю розкриються широко, і всі ми побачимо славу Господню.

— Я не чула, щоб міс Єва скаржилася, що їй погіршало…

— Мені також не скаржилася… Просто сьогодні вранці вона мені сказала: «Дядечку Томе, чекати залишилося зовсім трошки…» Це янголи підказують їй, міс Феллі. «Поклик труби пролунає до ранку», — процитував Том слова зі свого улюбленого гімну.

Ця розмова відбулася приблизно між десятою та одинадцятою годиною вечора, коли міс Афелія вийшла на ґанок, щоб замкнути на засув вхідні двері й помітила Тома.

Міс Афелія не була надто вразливою чи схильною до сентиментів, проте Том говорив так тверезо та проникливо, що вона задумалася над його словами.

Того дня Єва була жвавіша й веселіша, ніж за багато останніх днів. Вже давно її ніхто не бачив такою балакучою й активною. Увечері, коли Сен-Клер провідав доньку, йому здалося, що перед ним колишня, здорова Єва. Поцілувавши її на ніч, він шепнув міс Афелії:

— Кузино, може, нам ще й вдасться врятувати нашу дівчинку. Погляньте, їй покращало! — і він пішов до себе зі спокійним серцем, чого не було вже дуже давно.

Та саме вночі, у магічний, таємний час дуже часто люди приходять у цей світ і залишають його. Ось і цього разу завіса між тлінним земним і вічним небесним світами стала зовсім тонкою і показався передвісник смерті.

У Євиній кімнаті почулися швидкі кроки. Це міс Афелія, яка вирішила цієї ночі не спати, а спостерігати за дівчинкою, помітила у хворої ознаки «перелому», як це називали досвідчені сиділки. Вона вибігла на ґанок і гукнула Тома. Він одразу відповів на її поклик.

— Томе, біжи по лікаря. Не втрачай ані хвилини! — сказала міс Афелія і постукала до Сен-Клера. — Огюстене, вийдіть-но до мене!

Ці слова впали на серце Сен-Клера, як груддя землі на кришку домовини. Він прожогом вилетів зі спальні у піжамі, вже за мить схилившись над сплячою Євою.

Від чого у нього завмерло серце? Що він побачив? І чому вони із кузиною довго не вимовляли жодного слова? Відповідь на ці питання знають ті, хто пережив смерть близької людини, хто бачив на її обличчі ледь вловимі ознаки невідворотного кінця.

Тінь смерті тільки наближалася до Євиного тільця, та її обличчя поки що було ясне і спокійне. Сен-Клер і міс Афелія мовчки дивилися на Єву. В кімнаті лише годинник цокав, та так голосно у цій гнітючій тиші!

Ось до кімнати увійшли Том і доктор. Якийсь час доктор теж мовчки спостерігав за хворою, а потім пошепки запитав:

— Коли це почалося?

— Близько півночі, — відповіла міс Афелія.

Примчала Марі, яку розбудив приїзд доктора.

— Огюстене!.. Кузино! Що трапилося?

— Цить! — хрипко зупинив її Сен-Клер. — Вона помирає.

Няня, яка прибігла одразу за Марі, почула ці страшні слова і кинулася будити слуг. Вже скоро у домі не спав ніхто — то тут, то там позасвічували світло, звідусіль долинали кроки, за скляною стіною ґанку виднілися заплакані обличчя. Та Сен-Клер не помічав усієї цієї метушні. Він не відривав погляду від обличчя сплячої доньки.

— Невже вона не прокинеться більше, не попрощається зі мною?.. — вимовив він нарешті і, нахилившись над нею, прошепотів на вушко: — Єво, радосте моя!

Великі блакитні очі розплющилися, на губках дівчинки майнула усмішка. Вона намагалася відірвати голову від подушки, бажаючи щось сказати.

— Ти впізнаєш мене, Єво?

— Тату, любий! — ледь чутно сказала вона і з останніх сил обняла його.

А потім її руки безсило упали, а по обличчю пробігла смертельна судома. Вона засовалася, намагаючись захопити ковток повітря.

— Господи! — вигукнув Сен-Клер. — Томе, друже мій! Я не переживу цього! — і він, відвернувшись, сам не розуміючи, що робить, стиснув Томові руку.

Том стиснув її обома руками. По його чорному обличчю котилися крупні сльози. Він підняв очі й поглянув на Єву.

— Моє серце розривається! — сказав Сен-Клер. — Господи, благаю тебе, полегши її страждання!

— Вони скінчилися, слава Творцю! Господарю, подивіться на неї!

Дівчинка лежала, глибоко дихаючи, ніби дуже стомилася. Погляд її застиг, вона дивилася кудись угору. Чому вона дивилася не на рідних, а вгору? Що хотіла цим сказати: що хоче на небо і відмовляється від земного? Ми можемо лише здогадуватися. Але обличчя її при цьому було таким велично спокійним, що усі ридання враз стихли. Усі мовчки стояли коло Євиного ліжка.

— Єво! — пошепки звернувся до неї Сен-Клер.

Здавалося, що вона вже нічого не чула, та батько спробував ще раз.

— Єво! Доню, що ти бачиш? — прошепотів Сен-Клер.

Світла усмішка прикрасила її обличчя і вона насилу вимовила:

— Любов… Радість… Спокій… — зітхнула і перейшла у інший світ.

Прощай, мила дитино! Ворота вічності зачинилися за тобою. Ми більше не побачимо твого ясного образу. Горе тим, хто, провівши тебе на небеса, прокинеться і побачить над собою тільки сіре небо буденності.

Розділ XXVII

Так закінчується усе земне

Картини, статуї і дзеркало у кімнаті Єви позавішували білими простиралами, фіранки на вікнах опустили. Стримані зітхання і приглушені кроки не порушували тиші, яка запанувала у домі Сен-Клерів.

Ліжко також було застелене білим покривалом, а на ньому під схиленою фігуркою янгола вічним сном спала Єва.

Її одягнули у скромну білу сукеночку, яку вона любила носити за життя. Сонячні промені пробивалися крізь рожеві штори і м’яко освічували холодне обличчя дівчинки. Голівка її була повернута набік, ніби вона просто спала, але вигляд у неї був умиротворений і блаженний. Земний сон таким не буває, подібним спокоєм обдаровує Господь «улюбленців своїх».

Невтішний Сен-Клер стояв коло ложа померлої доньки зі складеними на грудях руками і не зводив із неї очей.

«Для таких, як ти, моя люба Єво, смерті не існує — ні смерть, ні морок, ні смертна тінь… Ти згасла, мов передсвітанкова зоря. Перемога дісталася тобі без бою. Ти заслужила небесну корону», — думав Сен-Клер.

Відтоді, як у Євиній спальні прозвучало слово «померла», туман згустився навколо його душі.