Читати книгу - "Метелик"

куховар продає у вигляді біфштексів м’ясо, яке призначається для в’язнів. Одержавши м’ясо, він ділить його майже навпіл. З одного шматка готує біфштекси, з другого — рагу або варить його. Частину біфштексів купують дружини наглядачів, а решту — каторжани, які мають гроші. Звісно, куховар віддає частину заробітку наглядачеві на кухні. Щоразу він несе свій товар спершу до корпусу А, цебто до нашого, де живе «особлива» група.

Отже, тут «викручуються» і куховар, який продає м’ясо та сало, і пекар, який продає хліб з нестандартного тіста й білі батони, що призначалися для наглядачів, — і м’ясник з м’ясарні, який теж продає м’ясо, і фельдшер, який торгує уколами, і бухгалтер, який бере хабарі за те, чи призначить вас на те або те місце, чи просто звільнить вас від важкої роботи, і садівник, який продає свіжі овочі та садовину, і каторжанин з лабораторії, який торгує наслідками аналізів і може навіть сфабрикувати дані про те, що ви нібито хворий на туберкульоз, проказу, ентерит тощо, і умільці обкрадати будинки наглядачів, які продають яйця, курей, марсельське мило, і «родинні служники» торгують з жінками будинків, де вони працюють, і приносять до корпусів усе, що їх попросиш: масло, згущене молоко, молочний порошок, консерви тунця й сардинок, сир і, звісно ж, вино та шоколад (тож у моєму «казані» завжди є пляшка «Рікару» й англійські або американські сигарети), і ті, хто має право рибалити й продає рибу та лангусти.

Найкраще «викручується», — щоправда, справа ця найне— безпечніша, — ведучий картярської гри. Як правило, в корпусі, в якому живе сто двадцять чоловік, ніколи не буває більше трьох-чотирьох ведучих. Той, хто вирішив перебрати на себе роль ведучого, підходить серед ночі до картярів і каже:

— Я хочу посісти місце ведучого гри.

— Ні, — відповідають йому картярі.

— Ви всі кажете «ні»?

— Всі.

— Що ж, тоді я вибираю ось цього, щоб посісти його місце.

Той, кого обрано, все розуміє. Він підводиться, виходить посеред зали, й обидва вони влаштовують дуель на ножах. Той, хто виграє дуель, посідає місце ведучого. Ведучі гри беруть п'ять відсотків з кожної виграної ставки.

Ігри в карти дають нагоду для багатьох інших каторжан у чомусь «викручуватися». З ігор користає і той каторжанин, який простеляє на долівку коци, і той, хто позичає стільчики гравцям, які не можуть сидіти на долівці схрестивши ноги, і продавець сигарет. Останній тримає на коці кілька коробок з-під сигар, наповнених французькими, англійськими та американськими сигаретами і навіть самотужки скрученими цигарками. Кожна сигарета має свою ціну, і гравець бере її сам, кладучи в коробку достоту стільки грошей, скільки вона коштує. Має свій зиск і той, хто готує гасову лампу й стежить, аби вона не чадила. Ці лампи зроблені з бляшанок від молока, в накривці яких пробито дірку і всилено в неї гніт, опущений у гас; за цим гнотом треба постійно доглядати, щоразу підстригаючи його. Для тих, хто не палить, є цукерки та тістечка, що їх спік інший каторжанин, який теж у свій спосіб «викручується». У кожному корпусі є один-два кавовари. Корпусний кавовар сидить на своєму місці, застеленому двома джутовими мішками, й цілу ніч тримає гарячою зварену по-арабському каву. Час від часу кавовар заходить до зали й пропонує в норвезьких котелках домашнього виготовлення гарячу каву або какао.

Нарешті, є тут свої ремісники. Це каторжани, які «викручуються» завдяки кустарному ремеслу. Дехто з них обробляє панцери черепах, що їх ловлять рибалки. Такий панцер з тринадцятьма плямами може важити до двох кілограмів. Ремісник робить з неї браслети, сережки, намисто, сигарнички, гребінці й щітки. Я навіть бачив справді чудову, виготовлену з білого панцеру шкатулку. Інші різьблять із шкаралущі кокосового горіха, буйволових рогів, ебеневого та місцевого дерева всіляких зміїв. А дехто захоплюється червонодеревним ремеслом і виготовляє різні предмети, використовуючи замість дерева інші матеріали. Наймайстерніші працюють з бронзою. Є тут і свої художники.

Трапляється й таке, коли об’єднуються багато талантів, щоб зробити якусь одну річ. Наприклад, рибалка ловить акулу. Він обробляє її роззявлену пащу з рівними, добре відшліфованими зубами. Червонодеревець виготовляє з гладенького дерева зменшену модель якоря, досить широку посередині, де можна щось намалювати. Тоді роззявлену пащу кріплять до цього якоря, на якому малюють острови Салю, оточені морем. Найчастіше сюжет буває такий: на картині видно косу острова Руайяль, фарватер і острів Сен-Жозеф. На голубе море призахідне небо відкидає всі свої зблиски. На воді корабель, на якому стоять голі до пояса шість каторжан, тримаючи вертикально весла, а позад них — три охоронці з автоматами в руках. На носі корабля двоє людей підіймають домовину, з якої випадає загорнуте в мішок від борошна тіло мертвого каторжанина. Над водою поспливали акули, що чекають із роззявленими пащами на це тіло. Внизу праворуч стоїть напис: «Похорони на Руайялі» — і дата.

Всі ці вироби продаються сім’ям наглядачів. Найкращі з них оплачуються наперед і виготовляються на замовлення. Решта збувається командам кораблів, що заходять на острови. Продажем цих речей займаються веслярі.

Є тут і свої жартівники, які беруть старий погнутий кухоль і гравірують на ньому такі слова: «Цей кухоль належав Дрейфусу. Острів Дьябль»— і дата. Те саме вони проробляють з ложками та котелками. А бретонські моряки клюють на будь-який предмет, на якому написано ім’я «Сезенек».

Ця постійна торгівля сприяє проникненню великої суми грошей на острови, а наглядачі зацікавлені в цьому. Займаючись різними махінаціями, каторжани легше дають собою маніпулювати й звикають до нового життя.

Педерастія тут набирає офіційного характеру. Всі аж до самого коменданта знають: такий-то є жінкою такого-то, і коли одного відсилають на інший, острів, то намагаються зробити все для того, аби і другого якнайшвидше переправити туди, якщо не додумалися зразу ж відіслати обох.

З-поміж усіх цих людей не набереться й трьох із кожної сотні, які намагалися б утекти з островів. Навіть серед засуджених на довічну каторгу. Єдиний спосіб досягти мети — це будь-що домогтися повернення на Велику Землю, тобто до Сен-Лорана, Куру чи Кайєнни. Але туди повертають тільки засланців, засуджених на певний термін. Хто дістав довічну каторгу, той може вибратися звідси аж тоді, як когось уб’є. Бо вбивцю відсилають до Сен-Ло— рана, а там віддають під суд. Але щоб туди потрапити, треба зізнатися в убивстві, ризикуючи дістати п’ять років дисциплінарної в’язниці. А де певність, що коротким перебуванням у Сен-Лорані — щонайбільше три місяці — пощастить скористався для втечі?

Можна також вимагати повернення на Велику Землю, якщо маєш якусь недугу.