Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

— STALL! STA… — сигналізація обірвалася.

Тільки зараз Ліза збагнула, що незнайомий голос з інтеркому належав Вілсону, просто в ньому не лишилося й сліду від жартівливості та ледь не дитячої безтурботності, котрі так і перли з командира екіпажу, коли вона сходила на борт. Лейтенант розвертав літак, готуючись до приземлення з обома непрацюючими двигунами.

Скрипнув інтерком:

— Приготуватися до аварійної посадки! Повторюю: приготуватися до аварійної посадки!

Ліза Торнтон визирнула у вікно. Земля була неймовірно близько. Крихітні халупи з брудними стінами та проіржавілими дахами миготіли під літаком із кошмарною швидкістю.

— А знаєш, що найсмішніше? — прошепотів їй у вухо Джонні. Ліза злякано глипнула на напарника. Що, в біса, смішного може бути в цій ситуації? А тоді помітила, що блондин, як і вона, вчепився пальцями в лаковані підлокітники шкіряного крісла. — Пілот здійснить аварійну посадку. Нас торохне об землю, але ми виживемо. От тільки тут немає рятувальних служб, — Джонні огидно, майже по-жіночому пискляво розсміявся. — Розумієш, Ліззі? Тут немає грьобаних пожежників і лікарів. Ми живцем смажитимемось у літаку, який повільно згорятиме, і ніхто нас не витягне. І всі оті замурзані обірванці спостерігатимуть за нашою смертю.

LXXX

П’ятниця, 23 січня, 12:57 (UTC –4)

Пустеля Атакама, Чилі

— Я туди не полізу, — пирхнув Ріно, зазираючи під плиту.

— Ти щось бачиш? — поруч із велетнем сидів Тимур.

— Ні.

Хвилину тому вони витягли Лауру, яка по пояс провалилася крізь дно викопаної ями, й узялися вивчати отвір, куди, шурхочучи, осипалася земля. Психіатр, досі трохи перелякана, відчищаючись, стояла біля краю ями. Навпроти неї, осудливим поглядом пронизуючи чоловіків (так, наче вони робили щось украй бридке й аморальне), стримів Джеймі Макака.

— Тут є трос, — Ріно потягнувся рукою, намагаючись вхопити щось у темряві.

— Ти знайшов трос? — пожвавішав Тимур.

— Так, це ліфтова шахта, тепер немає сумнівів.

Частину отвору закривала обвалена бетонна плита, схоже, уламок стіни наземної частини лабораторії. Край плити притискав до кромки шахти жмут сталевих тросів різної товщини, якими колись опускався та підіймався ліфт підземного виробничого цеху.

— Дай глянути.

Ріно Ґроббелаару вдалося зачепити та підтягти до отвору один із тросів. Попри те що ним стільки років не користувалися, на металевому канаті залишалася змазка — долоня Ріно стала чорною від мастила. Тимур узяв трос із рук велетня та посмикав його.

— Туди можна спуститися, — мовив українець.

— На хріна? — як на божевільного подивився на нього Ріно.

Не відповівши, Тимур виліз із ями та присів біля свого наплічника. Він дістав одну з невипраних футболок і по шву розірвав її навпіл. Задню частину розпанахав іще надвоє, після чого кожною з ганчірок перемотав долоні, залишаючи вільним великий палець. Насамкінець чоловік натягнув на обгорнуті футболкою пальці кожної руки, від указівного до мізинця, по шкарпетці й таким чином зафіксував імпровізовані рукавиці.

— Не дурій, — спробувала зупинити його Лаура, — трос може обірватися. Під тобою тридцять метрів порожнечі.

Здіймаючи невеликі лавини з піску, Тимур зісковзнув на дно ями.

— Не тридцять, а двадцять сім. Цей трос витримував багатотонний ліфт, — він звів голову на француженку. — Дай свій телефон, щоб підсвічувати.

Лаура дістала смартфон, увімкнула спалах і подала його Тимуру. Той акуратно вклав телефон у задню кишеню джинсів.

— Я лишень погляну, що там, і назад.

Жінка підібгала губи та скептично похитала головою.

Ріно всівся біля краю отвору, ступнями вперся в плиту, що його частково закривала, та підтягнув до себе трос.

— Я підстрахую.

Тимур мовчки, кивком голови, подякував.

Обхопивши трос руками, він протиснувся в отвір. За мить русява голова зникла в шахті. Трос смикався та подригував у руках Ріно.

— Ну, що там? — буквально через півхвилини не стрималася Лаура.

— Тут багато технологічних ніш, — долинув із-під землі голос Тимура. — Спускатися неважко.

Джеймі Макака, вирячившись від здивування, спостерігав за діями трьох ґрінґо.

Хвилин за п’ять натяг зник і трос вільно повиснув у отворі.

— Ей! — Ріно нахилився та поторсав за металевий канат. — Ти де?

— Як на мене, десь посередині шахти, — голос Тимура ледве пробивався на поверхню. Окремі слова звучали так, наче їх промовляв сторічний старець. Окрім того, їх спотворювало, зминало особливе колодязне відлуння. Ріно був змушений наставляти вухо аж до отвору. Лаура знову зсунулася на дно ями, стала на коліна поруч із велетнем і також дослухалася. — Тут купа уламків.

— Уламків чого? — гукнула в діру француженка. — Ліфта?

— Ні… уламки стін… арматура… щось іще.

— Вилазь звідти! Досить! Лабораторію зруйновано.

Секунд тридцять із шахти не вчувалося ні звуку, а тоді українець відказав:

— Ні, — пауза. — Скиньте мені лопату!

— Ти здурів! — гаркнув Ріно.

— Ріно, я не запитую, що ти про це думаєш… Я прошу скинути мені лопату.

— Ти впевнений, що це хороша ідея? — склавши долоні рупором, прокричала Лаура.

— Тут ще один завал… — долетіло з пітьми. — У шахті застряг чималий шматок арматури, якісь грати чи щось таке… перегородив шахту… на ньому тримається чимало уламків і землі.

— Куди ти хочеш докопатися? — почав дратуватися Ріно. — До самого цеху? Лізь назад!

— Чорти б вас забрали! — спалахнув Тимур. — Ви можете, бляха, скинути лопату чи ні?! Кілька тросів проходять крізь завал, вони рухаються вільно, отже, піді мною є вільний простір. Піді мною порожнеча, розумієте?

Лаура та Ріно перезирнулися.

— Подай лопату, — попрохав ґевал. — Якщо цей пришелепуватий хоче впасти й убитися — так тому й бути.

Жінка потягнулася по одну з лопат і передала її Ріно. Здоровань схилився над отвором.

— Я скидатиму її біля південно-східного кута шахти. Якщо маєш змогу, відійди до протилежного кутка.

— Добре…

— Я кидаю, — Ріно опустив лопату в отвір гостряком уперед. — Якщо вона розклинить навпіл твою довбешку, знатимеш. На твоєму надгробкові я так і напишу: «Він прагнув, щоб його зарубали лопатою».

— Кидай уже!

Здоровань розімкнув пальці — лопата шугнула в пітьму. Метрів п’ять вона летіла рівно, а потім зачепилася за трос, перекрутилась у повітрі та застрибала від стіни до стіни. На щастя, це сповільнило швидкість падіння, і Тимур не поранився.

— Ну як? — поцікавився Ріно. — Голова на місці?

— Усе добре. Дякую! І постарайтеся не засипати мене, доки я копатиму.

Потяглися довгі хвилини очікування. Лаура час від часу озивалася до Тимура, той відповідав, що все нормально, та знову стихав. Зрештою за двадцять хвилин до першої трос, яким Тимур спускався до шахти, знову натягнувся — українець підіймався на поверхню.

Упираючись ногами в стіну шахти, йому вдалося досить швидко наблизитись до отвору, де Ріно підхопив його під пахви та допоміг вибратися на поверхню.

— Ну