Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

— Воно покинуло їх, — неголосно сказала Ліза.

— Воно? — Лонґбоу досі вважав розповідь Тимура вигадкою та вірив, що ґуаякільські парадокси мусять мати задовільне раціональне пояснення.

Ліза Торнтон відмахнулася.

— А вантажівка?

— Також без змін: прямує на південь.

Один із чоловіків, дебелий техасець із ірландськими коренями Ерік О’Донован, підвівся та, приклавши долоню до лоба, підступив до посадкової смуги.

— Наш «Gulfstream» на підході, — сказав він.

Ліза та Джонні поглянули на схід, у тому ж напрямку, куди дивився агент, і серед білих із темними пласкими черевами хмар побачили застиглу цятку. Літак порівнявся зі смугою, а тому їм здавалося, що він майже не рухається та висить на одному місці, неначе пришпилений до небесного полотна. Через хвилину цятка збільшилася, і Ліза впізнала характерні обриси реактивного С-37А з Т-подібним хвостовим оперенням і з розташованою під хвостом парою бочкоподібних двигунів.

— Устаємо, джентльмени, — Ліза Торнтон двічі плеснула в долоні. — Час рушати.

За п’ять хвилин, здіймаючи хмари куряви, здуваючи до країв траси дрібні камінці та сміття, С-37А торкнувся асфальту та підкотив до майданчика, на якому чекали федерали. Ліза, інстинктивно мружачись від реву потужних авіаційних двигунів, із неприхованою радістю окинула поглядом красень-літак: білий фюзеляж із синім черевом, біла зірка в синьому колі з боків турбін — символ військово-повітряних сил США, напис «UNITED STATES OF AMERICA» над шістьма великими ілюмінаторами з кожного боку. Пілот, розрізнивши в групі жінку, нахилився до вікна і по-кіношному відсалютував. Ліза сяйнула у відповідь посмішкою та кивнула.

Пілоти не стали глушити двигуни. Двері-трап опустилися й у проході вигулькнула кучерява голова командира екіпажу. На вигляд йому було не більше двадцяти шести.

— Лейтенант USAF Вілсон, мем, — йому доводилося кричати через рев двигунів. — До ваших послуг!

Ліза, а за нею Джонні з велетенською чорною сумкою на плечі ступили на трап.

— Спецагент Торнтон, завідувач цього дитсадка, — жінка хитнула головою в бік чоловіків, що збилися докупи за її спиною.

Лейтенант Вілсон реготнув і відступив углиб салону:

— Ласкаво прошу на борт! — коли Ліза Торнтон зайшла до літака, пілот тицьнув пальцем у найближчий ілюмінатор і запитав: — А це часом не ваші «сутінкові»?

У Лізи заледве не підломилися ноги. Вона підскочила до вікна та відчула одночасно і злість, і полегшення, зрозумівши, що Вілсон пожартував: з-за покинутого будинку, який колись, імовірно, слугував терміналом, а також понад сірими від бруду блоками бетонної загорожі витикалося зо три десятки замурзаних дитячих облич. Рев двигунів притягував дітей до майданчика перед злітною смугою, неначе яскравий електричний ліхтар мошкару посеред ночі. Найбільш сміливі вибралися з-за огорожі та, ніяково ховаючи рученята за спиною, із захватом роздивлялися американський літак.

— Схоже, їм нечасто випадає побачити реактивний лайнер, — Ліза погамувала злість на пілота.

Лейтенант Вілсон погодився:

— Мабуть, так, мем. Сподіваюся, вони не будуть гнати з нами наввипередки, коли я розпочну зліт, — він знову розсміявся пустотливим, геть не дорослим сміхом.

Посадка тривала хвилину. По тому Вілсон підняв двері-трап і повернувся до кабіни. Чоловіки та Ліза розсілися в зручних шкіряних кріслах у салоні.

Стугін двигунів став густішим, корпус дрібно затремтів, і літак почав розворот, повертаючись назад на злітну смугу.

— Пристебніть ремені, злітаємо, — попередив по інтеркому Вілсон і розпочав розгін.

Ліза Торнтон визирнула в ілюмінатор і поглянула на зграйку малюків. Більшість була дошкільного віку. Хтось проводжав літак поглядом, дехто біг наздогін, щосили метеляючи босими ніжками, кілька старших хлопчаків жбурляли вслід лайнеру камені. Через секунду все зникло. Літак, гуркочучи, помчав уперед, а ще за півхвилини задер носа та легко відірвався від землі.

Ліза видихнула.

— Машини готові? — вона повернула голову наліво. — Джонні сидів поруч із нею.

— Так.

— А документи про дипломатич…

Блондин закотив очі:

— Усе добре, Ліззі! Заспокойся, — він зиркнув на годинник на руці. — У Чилі ще немає й першої. Ми все владнаємо та навіть устигнемо поспати, доки ті люди, які вкрали вантажівку, доберуться на гарматний постріл до чилійського кордону!

Ліза відвернулась і втупилася в ілюмінатор. «Gulfstream» наближався до хмар. Удалині від землі ті здавалися пухнастішими та білішими, схожими на мотки цукрової вати. Несподівано жінка зауважила, як повз фюзеляж промайнуло щось чорне. Раз, іще раз, потім знову. А тоді весь літак струснуло від потужного удару.

— Що це?! — Ліза інстинктивно затягла тугіше пасок і вчепилася пальцями в бильце крісла.

Із правого боку, від хвоста літака, долинули лячне металеве деренчання та ще серія звуків, що нагадували підсилене динаміками бухикання хворого на грип стариганя. КБУХ-КБУХ-КБУХ! За мить подібні звуки докотилися з лівого борту.

— Я не знаю! — Джонні оглянувся та дивився у хвостову частину салону.

Літак трясло. Ліза вихилилася з крісла та спробувала зазирнути до кабіни пілотів. Крізь прохід вона бачила праву руку Вілсона, що металася по панелі керування.

— Що сталося?

Пілоти не чули її. Жінка нахилилася в інший бік і прикипіла до ілюмінатора. C-37A має достатньо великі двигуни — їх видно з ілюмінаторів. Із жахом, від якого кров перетворювалася на лід, Ліза усвідомила, що під час кожного «КБУХ!» крізь лопаті вентилятора турбіни пробиваються сполохи червоно-чорного полум’я. «Чорт, це недобре, це недобре, чорт, це дуже недобре…» — вона дужче стиснула бильця та подумала, наскільки безглуздою виглядатиме смерть у країні, де протягом кількох тижнів триває фактично війна із психами.

Раптово деренчання та бухикання, що вчувалися від правого двигуна, вщухли. Ліза знову приклеїлася до вікна. Полум’я більше не проскакувало між лопатями, разом із тим вона помітила, що вентилятор зупиняється. Одночасно ввімкнувся інтерком і незнайомий, захриплий і напружений, голос проказав:

— Ми влетіли у птахів. Помпаж у правому двигуні. Повертаємось до Мачали.

Щойно інтерком вимкнувся, припинилося гупання з боку лівого двигуна. У салоні стало тихо. Упродовж кількох секунд було лише чути, як шурхотить повітря об фюзеляж, а тоді з кабіни пілотів вибухнули лайка та гарячкове клацання перемикачів: пілоти відчайдушно намагалися перезапустити двигуни.

— Оце вплипли, — просипів Джонні.

Швидкість літака неухильно падала. Щоб підтримувати висоту, автопілот задер ніс, відразу після чого відносну тишу розітнуло скигління сигналізації та моторошний комп’ютерний голос, який попереджав, що літак будь-якої миті може зірватися з потоку та шугонути вниз:

— STALL! STALL! STALL![100]

Без шуму двигунів усі звуки здавалися посиленими в стократ.

— Ніс униз! Ніс униз! — загукав другий пілот.

— Усе нормально, я тримаю його.

Ніс літака вирівнявся та відразу трохи опустився.