Читати книгу - "Фортеця для серця"

— Привіт!

Леся озирнулася:

— Здрастуй!

— Ого! Та тут цілий ермітаж! Диви, скільки картин!

Жінка інстинктивно спробувала затулити їх собою.

— Я скучив. Прилетів і одразу до тебе. Куди ти зникла, га?

— Льошо… Не варто було. Справді.

— Я мало не збожеволів, а ти кажеш «не варто»! І що це всі кудись зникають, не попереджаючи й не пояснюючи нічого? Он Вовчика теж не було, і не признався навіть, куди майнув і з ким. Це таке вперше. Щойно дзвонив, хоче поговорити. Але то потім. Лесю, а де тебе носило?

— Працювала.

Чоловік тулився до рук, як приблудний пес.

— Малювала? Далося воно тобі. А ти засмагла… На печі вигадали солярій, чи що?

Жінка мовчала, але тиша була густа й тиснула в скроні.

— Лесю… Щось не так?

— Нічого. Нам не варто більше бачитися.

— Ти що? Я ж тільки вчора отримав папери про розлучення. Чуєш? Перед тобою парубок власною персоною.

— Не варто було.

— Крихітко, ти тут? Що за жарти?!

— Це не жарти.

Чоловік заходився бігати кімнатою. Туди-сюди. І ще одне коло, і ще, і ще… Леся сіла. Їй фізично стало боляче дивитися. Очі горіли, у голові гуло. Швидше б це все скінчилося. Швидше б. Нехай обматюкає, вдарить, вихлюпне на неї свою злість! Аби пішов без вороття! Вона кричала подумки: «Іди!» А чоловік не йшов. Немов прив’язаний собака.

— Хто він?

— Хто?

— Ти когось зустріла?

— Я не мушу тобі здавати справу.

— Он ти як! Здавати справу?! Що за бридь?! І треба ж було так ускочити! Художниця! Та кому воно треба!? Оці твої картинки! Я їх зараз!..

І спинився, мов підтятий. Аж захитався.

— Що це? Карпати?.. Точно… Я ж там був.

Замовк. Ходив від однієї картини до другої. Вдивлявся пильно, наче міг улізти досередини й підгледіти, зрозуміти.

— А оце Сейшели?! Еге ж?! От вам і солярій сільської безробітної! Овва! Диви, село живе! Село веде перед! Ти, бува, не відьма? Умієш причаровувати…

Чоловічий голос холоднішав. Здавалося, назовні вихоплювалися тільки звуки, проте насправді вивертало нутрощі.

— Брат?

Леся мовчала.

— Він? Вовчик?!! — схопив за плечі, трусонув щосили, аж в очах заряхтіло. — Кажи!

З подвір’я на крик забігла бабця, зиркнула, почала тим, що було в руках, гостя духопелити. Засмальцьована ганчірка, якою притримували свинячі чавунці, ходила по спині, плечах і обличчі.

— Геть, бісів сину! Іди звідсіля, не чіпай мені дитини, бо вб’ю!

Чоловік відмахнувся — і старенька впала, розплатавшись на підлозі, хустка сповзла, задерлася спідниця, оголивши тоненькі, як соломинки, ноги.

— Матері вашій чорт! Навіжені!

Леся видихнула:

— Іди.

— Що?

— Кажу, іди. А то, — очі стали гострі, — хочеш чи не хочеш, а втраплять, куди слід.

— Ти!..

— Буде гірше, якщо не підеш!

— Що б ти, сучко!..

Гримнули двері, зі стелі відпав шмат побілки й накреслив коло від нечистого.

— Бабцю… Усе гаразд?

Старенька підвелася, обсмикнула спідницю, нап’яла хустку й гірко всміхнулася:

— Лесю… Лесю…

— Що?

— У мамку свою граєшся? Еге? Фатальною жінкою бути заманулося? От тільки нащо?

Лесі ніби хтось витяг тверду опору з-під ніг. Повітря зникло. Ти його хапаєш ротом, а його нема.

— Бабусю…

Стара махнула ганчіркою й пішла, щоб соватися подвір’ям до глибокої ночі, шукаючи роботи рукам, але думки обсідали її сиву голову зусібіч. Роздратована господиня бурчала й на всі заставки кляла галасливу живність:

— Гени! Гени не задушиш! Ховай, ховай, а воно тобі — бац! — і вистрелить. А бодай вас! Гиля в хлів, гиля, кажу! Окаянні!

Натомість Леся збагнула, що люди можуть сходити не кров’ю, а слізьми. Вона лишилася в кімнаті, притиснута до стін так, що й підвестися годі. Неначе брилу кам’яну вклали до грудей — і там стало затісно. Кожен новий вдих давався болюче. Ніч згубила всі вікна й двері, обернувшись на велетенську чорну скриню, — хоч головою бийся, а не проб’єш. Леся плакала, голосила гірко й довго, аж очі запливли. Плечі здригалися, тіло судомило, а жити не хотілося й п’яти хвилин. Чому? Справді. Воно їй треба? Серденько скавучало сиротою.

— Господи, за що?!

Якби ж так просто можна було дати відповіді на всі запитання. Люди взагалі дуже мало розуміють із того, що написано на роду. Коли ж бодай трохи починають доходити суті — глип! — а позаду цілісіньке життя, з прірвою помилок. Однак тепер Леся не має права на помилку. І ради ніякої. Хіба чекати? Хоча… чого чекати, не розуміла.

Телефон мовчав. Не озивався цілу ніч. Дівчина тримала його поруч, коло серця. Чекала, дослухáлася, міркувала, що скаже він, а що вона. Ану ж справді?.. Не треба, і годі! Кров до крові, а любов минеться. Усе минає. Навіть тяжкі недуги. Десь хтось прошепотів у темряві (мабуть, душа): «А що робити з тими, які вбивають?» Сіпонулася. Невже почуття здатні вбити? І вже, як маленьке скривджене дитя, кричала пошепки в ніч:

— Мамо!.. Мамусю!.. Що мені робити?

Тиша. З горами сумнівів та докорів самій собі. У цій тиші хотілося померти. Чи намалювати вічний спокій. Білий-білий. Щоб розбавити хоч чимось чорноту.

Коли вранці перше проміння сплело мереживо над головою, виплакана жінка чудувалася візерункам, немов бачила сонце вперше в житті. Яке ж воно чуже! Цей день їй не належить. Здається, ніби хтось написав сценарій і змусив грати в п’єсі головну роль. А вона зовсім не її! Анітрошечки! Яка фатальна жінка! Хто? Леся? Скоріше, наївна простачка. Сільська художниця, яка встигла пустити коріння в напівмертву землю. І все. То навіщо їм обом така здалася? Ну навіщо?

У руках смикнувся телефон і заблимав. Леся зіщулилася, відчуваючи, як кров шугнула в скроні. Він? Авжеж. На екрані миготіло коротке слово «Вовк». Саме прізвище серед інших контактів, а рука тремтить, пальці вологі, голос… У неї щось страшне з голосом. Він зник? Таки натиснула потрібну кнопку з дивним відчуттям, що зараз світ западеться.

— Алло, Лесю!..

Ні, все на місці, навіть ліжко нікуди не попливло. Безживними вустами промовила:

— Я слухаю.

Мовчанка, а вони борсаються в ній, як дві мухи в меду.

— Лесю, з тобою все гаразд?

— Так.

— Олексій… Він нічого не