Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Ходімо звідси, – замислено й неуважно відповів Ернст. Йому здавалося, що він усе ще відчуває під руками шурхіт її шовкових спідниць…

Уночі Ернст ніяк не міг заснути. Перед ним знову та знову з’являлися ці дивні, звабливі зорі-очі. Він кусав кінчики подушки й перевертав її на різні боки. Кричав: «Не хочу!», насилу волочив ноги до письмового столу й думав про Елізабет. Вирішував: «Напишу їй листа!» – й витягав із шухляди папір. Писав: «Міньйона» – і відразу ж роздирав листа на дрібні клаптики. Шукав портрет Елізабет і довго розглядав його. Здавалося, від нього віє спокоєм. Але тоді він знову бачив ту загадкову усмішку – суміш гріха, туги й бажання пристрасті, – і всі його думки затьмарювалися, перед очима поставала червона хвиля, вона захльостувала його й душила всі наміри. Він розчахнув усі вікна й виглянув на вулицю. Нічне повітря трохи охолодило його запалені очі.

У темряві пролягли широкі й важкі смуги глибоких тіней, у деяких вікнах іще світилося. Туга… яка ж безмежна туга! Ернст простягнув руки до далекого обрію, і з його уст зірвався стогін:

– Спокою… Спокою… Коли ж ти прийдеш?…

Але відразу ж розсміявся над самим собою: «І хто ж це в двадцять три роки прагне спокою? Спокій – це суцільний обман, жалюгідні балачки для кволих недокрівних юнаків з окулярами на носі, пустопорожні фрази для безсилих домосідів. Мені ж потрібна буря! Буря! Дайте мені бурю! Ноче, бушуй, лютуй, наповни мої груди бурею, ураганом, ревом хвиль, але вирви з мене цей стукіт, цей грюкіт молота, це виснажливе риття, це довбання у глибинах мого серця! Дай мені холод і лід! О зорі, рубінові очі Бога, пришліть мені позолочені посудини з охолодженим світлом! Самотні вогні горять у долині… мерехтять… гаснуть… Усе має свою мету… Невже ж тільки я безцільно блукаю посеред бурі? Природо, дай мені світло й ціль – і я заспокоюся…»

– Ти! – крикнув він у зоряну ніч так голосно, що до нього відразу ж повернулося його глузливе відлуння: – Ти!

Вірші полилися з його тремтливий пальців, і він швидко написав їх упоперек нотного стану:

Незаслана постіль, розкидані речі,

І крик у душі: чом самотній я так?

Жінки, сотні книг, той дурман порожнечі,

Усе я зазнав – та ніщо не моє, я в душі одинак.

Беззвучно сягає зірок той холодний мій погляд,

Шукаю я Бога і свій супокій,

Зневірено кличу тебе, о, почуй же: «Я поряд!»

Та чую лиш глум твій різкий.

«Що зі мною? Мою душу спопеляє виснажливий вогонь. О світочі Божі! Крик і тиша… Самотньо хилитаються тяжкі морські води… Рокіт хвиль… Плин тихих течій… Глибочінь… неосяжна глибочінь…»

Благодатна пора.

Ернст хапав у долоні повітря. До нього підступали хвилі! Невиразні постаті в сутінковому тумані. Потоки блакитного світла. Вогненні лінії розрізали небо. Лунали низькі акорди. Гучно баламкали дзвони. А його мозок аж розпирало від нот – він схопив олівець, нотний стан і став писати, писати, сам не відаючи, що саме… Навколо нього все дзвеніло й вібрувало – а він усе писав і писав… Його оголене тіло світилося у нічній темряві… Багряні шати розвівалися, корони виблискували… А він усе писав і писав…

А за всім цим шалом виднівся далекий і чудовий образ – на прекрасних червоних вустах грала дивна, загадкова усмішка, зіткана з гріха, туги й бажання пристрасті.

Усе написане вночі Ернст вручив своєму професору – викладачеві музики. Своє творіння він назвав «Фантазією в сріблясто-червоних тонах». Професор перебіг очима ноти й міцно потиснув йому руку:

– Залиште мені копію – я знайду вам видавця.

Ернст радісно вертався додому, із вдячністю думаючи про Ланну Райнер, яка хоч і не безпосередньо, та надихнула його на цей твір. Ойґен щодня розповідав про неї щось новеньке, найчастіше – про її примхи. Він палко заздрив Ернстові через той танець зі співачкою і безперестанно називав дурнем, бо той не скористався такою нагодою.

Урешті-решт Ернст і сам майже повірив, що впоров дурницю.

Одного ранку Ойґен прибіг розказати, що Ланна Райнер відхилила пропозицію руки й серця одного багатющого банкіра й навіть обґрунтувала свою відмову – він їй, бачте, не підходить, бо в нього грошей кури не клюють.

Ернст по-справжньому розвеселився. У прекрасному настрої зав’язав навколо шиї хустку волошкового кольору й заявив:

– Піду трохи в парк, прогуляюся на природі. Полежу на траві, віддамся мріям і навіть не зважатиму на сторожів закону, що, натрапивши на мене, змусять заплатити штраф за порушення порядку. Підеш зі мною?

– О Господи, Ернсте, що на тебе найшло! Ліпше ходімо в кафе! Там зараз такі красуні, що й очей не відведеш!

– Жахлива ідея! Зате подумай, як прекрасно лежати на зеленій травичці й дивитися, як небом пливуть хмарки.

– Нудота. То йдеш чи ні?

– Нічого не можу з собою вдіяти.

– Ну, тоді до зустрічі! Побачимося ввечері в опері.

Ернст повільно поплентався до парку. Знайшов затишну місцинку, подалі від людських очей, влігся на траву й віддався мріям.

Цікаво, а що зараз роблять усі інші, в далекому Оснабрюку? Чи у Фріца знову з’явилися нові друзі? А Елізабет? Міньйона… Його міньйона… Фрід і Паульхен… Як же вони далеко… Вдома…

Повіки мимоволі склепилися.

Над ним, у гіллі дерева, защебетав зяблик. Ернст стрепенувся. Це ж треба – він справді заснув. І як це було чудово! Але що це? Ява чи ще сон? Чи часом не вона йде сюди? Так, вона – Ланна Райнер. Сама.

Він підвівся і вернувся на алею. Співачка вже його побачила. Ернст збентежився – ситуація була доволі незвична. Він не знав, що робити, і залюбки б обернувся і пішов додому. Але здавалося, якась невидима рука тягне його вперед. Він вирішив не опиратися цьому почуттю і закрокував далі. Аж ось він зустрівся з нею поглядом – Ланна Райнер лагідно дивилася на нього й усміхалася! Справді усміхалася! Кров ударила в його серце, він швидко ступив до неї кілька останніх кроків, мовчки взяв її руку й поцілував. Коли Ернст, залившись рум’янцем, звів на неї очі, вона тепло глянула на нього й мелодійним грудним голосом, яким він так часто захоплювався в театрі, запитала:

– Мріяли?…

– Так. Про молодість і прощання з літом.

– Аж так серйозно? Про прощання?

– Прощання теж буває прекрасним.

– Але болючим…

– Деколи й біль прекрасний.

Вона задумливо глянула на нього.

– Мені здається, наче вашими вустами говорить дехто інший.

Ернст відрекомендувався.

– Отже, пане Вінтер,