Читати книгу - "Засліплення"

а також лють, у яку перейшов той страх, запаморочили йому голову. Та якби звільнити цю жінку пощастило спокійно, він, розраховуючись із нею, спробував би, певна річ, обдурити її. Передавши пакунок «сліпому», Фішерле порадив йому показати, на що він здатний, і мовчати — зрештою, від цього, мовляв, залежить його доля. «Сліпий» — в уяві він бачив своїх жінок так виразно, що, здавалося, ось-ось торкнеться їх рукою, — тим часом, щоб забути про них, заплющив очі. Коли він розплющив їх, усі жінки зникли, зокрема й найгладші, і він трохи пошкодував про це. Натомість дуже чітко пригадав свої нові обов’язки. Отож порада Фішерле була зайва. Хоч упорати справу Фішерле мав дуже швидко, відпускати від себе «сліпого» йому не хотілося, він ставив велику ставку на ґудзики. Крім того, Фішерле, вдачею чоловік досить байдужий до протилежної статі, не міг збагнути, як то важливо для «сліпого» завойовувати жінок.

Повернувшись до крамаря, він сказав:

— І оце такій погані мусить довіряти ділова людина!

— Тут ви маєте рацію, — відповів той, відмежовуючись, як чоловік діловий, від погані.

— Навіщо людина живе на світі? — Через чотириста шилінгів, які він ризикував утратити, Фішерле стомився від життя.

— Щоб спати, — відказав крамар.

— Ви — і спати!

Карлик вибухнув гучним реготом, уявивши собі сонного крамаря, який щодня, щогодини скаржився на безсоння. Коли він сміявся, ніздрі його нагадували широко роззявлений подвійний рот, а під ними виднілися дві вузенькі щілини — кутики губів. Цього разу напад сміху був такий нестримний, що Фішерле аж за горб схопився, як ото люди хапаються, буває, за черево. Підклавши під горб долоні, він погамовував так кожен поштовх, що сколихував його тіло.

Не встиг він пересміятися, — крамар до глибини душі був ображений тим, що шеф не повірив у його здатність спати, — як під церковним дашком з’явився «сліпий». Фішерле кинувся до нього, вихопив йому з рук гроші, вельми здивований, коли їх виявилося рівно стільки, скільки й мало бути (чи він сказав йому все ж таки «п’ятсот»? Ні, «чотириста»), і, щоб приховати своє збудження, запитав:

— То як там?

— У скляних дверях трапилася мені одна — ох і бабенція, скажу я вам! Якби в руках я не тримав так по-дурному оцього пакунка, то прилаштувався б до неї спереду, така вона була товстюща! А компаньйон ваш трохи той, під мухою.

— Ви що? Чого це вам стукнуло таке в голову?

— Не гнівайтесь, але як же він кляв тих бабенцій! «Чотириста — це багато», — каже. Через бабенцію він зрозуміє тебе й заплатить скільки завгодно. В усьому винне жіноцтво. Якби я мав право балакати, я б йому сказав, дурневі несосвітенному! Жінки! Жінки! Та нащо мені жити, якби не було жінок? Я так гарненько налетів на неї, а він кляне їх!

— Такий уже він. Затятий старий парубок. Лаяти його я не дам, він мій товариш. Балакати теж не дозволю, бо він образиться. Друзів не ображають. Хіба я вас коли-небудь ображав?

— Ні, нема чого казати. Ви чоловік добрий.

— Ось бачите! Завтра о дев’ятій приходьте знов, атож! І глядіть мені, гарненько тримайте язика за зубами, ви ж бо мій товариш! Ми ще побачимо, чи варто через ґудзики вкорочувати собі віку!

«Сліпий» пішов, настрій у нього був чудовий, про дивну поведінку компаньйона він одразу забув. Маючи в кишені двадцять шилінгів, можна було дещо зробити. Насамперед — головне. А головне — це бабенція й костюм; новий костюм має бути чорний, щоб пасував до нових вусів; чорний костюм за двадцять шилінгів не купиш. Він вибрав бабенцію.

Крамар був такий ображений і зацікавлений воднораз, що забув про своє боягузтво і втратив усіляку пильність. Він хотів заскочити карлика, коли той мінятиме пакунки. Його анітрохи не приваблювала перспектива обшукувати потім через той пакунок усю церкву, хоч вона була й невелика. Якщо він з’явиться зненацька, то з’ясує, що й до чого, адже карлик там звідкілясь та вигулькне. Крамар зустрів його біля дверей, узяв у нього ношу й мовчки пішов.

Фішерле неквапно рушив услід за ним. Результат четвертої спроби мав значення не фінансове, а принципове. Якщо Кін віддасть сто шилінгів і цього разу, то сума, що потрапить лише до кишені Фішерле — дев’ятсот п’ятдесят шилінгів, — перевищить ту, котру він дістав як винагороду за знахідку. Готуючись ошукати фахівця з книжкової галузі, Фішерле ні на мить не забував про те, що перед ним ворог, який ще вчора намагався обібрати до нитки його. Людина, звісно, захищає свою шкуру. З убивцею й сам стаєш убивцею. З шахраєм сам опускаєшся до шахрая. Але в цій справі є одна особлива заковика. Може, цей чолов’яга заповзявся повернути собі гроші, які виплатив у винагороду за знахідку? Може, він схибнувся на цьому підлому замірі, адже люди частенько забирають собі в голову щось несусвітне? І, може, саме задля цього він і ставить на кін усе своє добро? Воно теж колись уже належало Фішерле, тому він має право спокійнісінько це добро в нього забрати. Та, може, всіх цих сприятливих обставин тепер замало. Не кожен здатний забрати собі щось у голову. Коли б цей чолов’яга мав таку саму вдачу, як у Фішерле, коли б винагорода за знахідку цікавила його так, як Фішерле цікавлять шахи, тоді все було б гаразд. Та хіба ж знаєш, хто перед тобою? Може, він просто хвалько, кволий духом чоловік, якому вже стало шкода своїх грошенят і який раптом заявить: «Амба, годі з мене!» Йому що, він може дозволити собі заради ста шилінгів відмовитися від усієї винагороди за знахідку. Йому й не втямки, що в нього відберуть усе і зрештою він залишиться ні з чим. Якщо цей фахівець із книжкової галузі має хоч крихту розуму, — а досі складалося саме таке враження, — то він повинен платити, поки нічого не зостанеться. Фішерле має сумнів у тому, що в нього не забракне на це розуму, та й не кожен такий послідовний, яким завдяки шахам став він, Фішерле. Йому потрібен чоловік з характером, характером таким, як у нього, Фішерле, чоловік, який піде до кінця, за такого чоловіка він ладен і заплатити, такого він візьме на паї в своїй комерції; якби він знайшов його, то пішов би назустріч йому до «Терезианума» й там зачекав би біля дверей. А пошити його в дурні Фішерле ще встигне.