Читати книгу - "Засліплення"

Цієї миті карлик хутко підбіг до них і сказав:

— Потерпіть, панове! Поки вона на своїх кривульках дошкандибає туди й назад, ми тут сконаємо.

— Тепер конати не варто, пане добродію! — прохрипів «сліпий».

— Смерть не мине нікого, пане начальник, — спробував підлабузнитися крамар і виставив уперед обидві долоні — достоту так, як це зробив би, бувши ним, Фішерле. — Звісно, якби серед нас був добрий шахіст... — додав він. — Але що таке наш брат для майстра? Ніщо!

— Майстра, майстра! — Фішерле ображено похитав головою.

— Через три місяці я буду чемпіоном світу, панове!

Обидва підлеглі захоплено перезирнулися.

— Слава чемпіонові світу! — прохрипів раптом «сліпий».

Крамар поквапився своїм тоненьким, стрекотливим голосом (у «Небі», коли він роззявляв рота, казали: «На мандоліні грає») підхопити цей заклик. «Чемпіонові» йому ще вдалося вигукнути, а «світу» застрягло в горлі. Щастя, що на невеличкому майдані о такій порі не було жодної живої душі, навіть поліцейських, цього форпосту цивілізації в місті. Фішерле вклонився, але відчув, що передав куті меду, й прокаркав:

— На жаль, я змушений просити вас поводитися в робочий час тихіше. Припинімо краще ці балачки!

— Отакої! — вигукнув «сліпий»; він хотів знов завести мову про власні плани на майбутнє й сподівався, що заробив право на це своїм заздоровним словом.

Крамар приставив пальця до губів і сказав:

— Я завше кажу: мовчання — золото. — І замовк.

«Сліпий» залишився зі своїми жінками сам. Він не дав зіпсувати собі задоволення й гучно розводився далі. Почав він із того, що бабенції — це казна-що, а завершив двоспальним ліжком; та, побачивши, що Фішерле такі речі цікавлять не дуже, завів усе спочатку й спробував докладніше описати декотрих із сотні жінок, приготованих для нього. «Сліпий» наділяв їх усіх неймовірними сідницями, називав їхню вагу в кілограмах, і кожна наступна ставала в нього щодалі важча й важча. У шістдесят п’ятої — він вибрав її як приклад шістдесятих розмірів — шістдесят п’ять кілограмів важили самі тільки сідниці. Рахувати він був не великий мастак і притримувався числа, яке один раз уже назвав. Проте ці шістдесят п’ять кілограмів навіть йому самому здалися певним перебільшенням, тож він заявив:

— Я завше кажу чистісіньку правду! Брехати я не вмію, це в мене ще од війни!

Фішерле тим часом мав досить клопоту і з самим собою. Він намагався прогнати настирливі думки про шахи. Жодна перешкода тепер не лякала його так, як щораз нестерпніше бажання зіграти нову партію. Цей потяг міг занапастити всю його комерцію. Він постукав по невеличкій шахівниці в правій кишені піджака, — то була воднораз і коробка для фігур, — прислухався, як вони там схвильовано застрибали, промурмотів: «Та годі вже, вгамуйтеся!», а тоді знов заходився стукати по шахівниці й стукав доти, доки той марний гомін у коробці йому вже набрид. Крамар розмірковував про наркотики й пов’язував їхню дію зі своєю потребою виспатись. Він хотів, як пощастить, знайти в церкві той пакунок, дістати звідти кілька мішечків і спробувати того, що в них було. Боявся тільки, що від тої отрути щось присниться. А коли щось має приснитися, то краще вже не спати взагалі. Він мав на увазі спати по-справжньому, коли ві сні тебе годують, а ти навіть не прокидаєшся, принаймні тижнів зо два.

Цієї миті Фішерле завважив, як Фішерка, зробивши йому рішучий знак, зникла під дашком церкви. Він схопив «сліпого» за руку, кинув йому: «Ну звісно, маєте рацію! — а крамареві: «Стійте тут!» — підвів першого до церковних дверей. Тут він сказав йому зачекати й потяг Фішерку в церкву. Жінка була страшенно збуджена й не могла вимовити жодного слова. Щоб трохи вгамуватись, вона хутко тицьнула йому в руки пакунок і двісті п’ятдесят шилінгів. Поки він перелічував гроші, вона глибоко вдихнула повітря й схлипнула:

— Він спитав мене, чи я не пані Фішерле!

— І ти сказала... — гримнув він, затремтівши від страху, що своєю безглуздою відповіддю вона може зіпсувати йому всю комерцію, ба ні, вона її вже зіпсувала, а тепер ще й радіє з цього, дурепа! Коли хтось каже їй, що вона — його дружина, в неї глузд за розум завертає! Він завше не міг її терпіти, а той віслюк — навіщо він ставить такі ідіотські запитання, адже Фішерле свою дружину йому вже показував! Либонь, гадає собі, як горбатий він і горбата вона, то це вже його дружина. Видко, той таки щось помітив, тепер із цими паскудними чотирмастами п’ятдесятьма шилінгами треба вшиватися. Як же це підло!

— Що ти сказала? — гримнув Фішерле вдруге.

Він забув, що вони в церкві. Загалом перед церквами він відчував шанобу й острах, позаяк його ніс надто вже впадав людям у вічі.

— Я... Я ж бо... нічого... не повинна... була... казати! — Вона перед кожним словом схлипувала. — Я похитала головою.

Увесь тягар грошей, що їх Фішерле вже вважав утраченими, спав йому з плечей. Страх, який нагнала на нього ця жінка, тепер довів його до сказу. Він залюбки надавав би їй зараз ляпасів з обох рук. На жаль, на це не було часу. Фішерле випхав її з церкви й заверещав їй на вухо:

— Завтра можеш знов тягати свої задрипані газети! Я на них тепер і не гляну!

Фішерка зрозуміла: в нього їй уже не працювати. Вона була не в змозі вирахувати, що на цьому втрачає. Якийсь чоловік прийняв її за пані Фішерле, а їй було наказано мовчати. От біда, просто-таки біда! Ніколи в житті вона ще не почувалася такою щасливою. Дорогою додому жінка тільки те й робила, що схлипувала: «Крім нього, я не маю більш нікого на цілому світі!» Вона забула про те, що він повинен був ще заплатити їй двадцять шилінгів — гроші, за які в гірші часи їй довелося б попобігати цілий тиждень. Свій наспів вона супроводжувала образом чоловіка, який сказав на неї «фрау Фішерле». Вона забула про те, що всі називали її «Фішеркою». Схлипувала вона ще й тому, що не знала, де той чоловік живе й де буває. Вона щодня носила б йому газети. Він спитав би її знов...

Фішерле її таки здихався. Він обманув її не зумисне. Страх,