Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Це розпорядження технічної служби, яке забороняє вам проносити в командний центр каву, — сказав полковник, прочитавши папірчик.
— А на якій підставі?
— Ну… ймовірно, задля дотримання норм безпеки… — припустив Ґвінн.
Я відчув, що командир і гадки не має про ті «норми безпеки».
— Що ж. Тоді нехай технічна служба покаже нам ці «норми», які раптом заборонили нам проносити каву на наші робочі місця, як ми це робили майже два роки, — спокійно сказав я.
Полковник подумав і зняв слухавку.
— Нортоне, зайдіть до мене, будь ласка!
Начальник технічної служби, цибатий блондин капітан Нортон, зайшов у кабінет командира й аж сахнувся, побачивши нас.
— Капітане Нортон, поясніть, будь ласка, на якій підставі ви заборонили проносити в командний центр каву?
— Сер, з міркувань безпеки, сер!
— А є якісь документи, що це регламентують? — спитав я. — Два роки ми спокійно пили каву на своїх робочих місцях, а попередні зміни там ще й обідали. Ми перестали їсти на робочих місцях і перенесли ланч на кухню. Але чим вам завинила кава?
— Це небезпечно для техніки! — пробекав Нортон. — А якщо кава проллється на станцію?
— А були прецеденти? — я склав руки на грудях.
Капітан закліпав білявими віями.
— Ну, ми слідкуємо за технікою, і…
— Неправда! — перебив я капітана. — За своїми станціями слідкую я. Я проходив спеціальні тренінги, і за техніку в командному центрі відповідаю я. Проводжу огляди, фіксую несправності, роблю дрібний ремонт і профілактику. Я чищу профілі за військовими після того, як вони відпрацюють, я навіть прибираю після них сміття. Спеціалісти вашої служби за минулі два роки були в мене всього двічі.
— Нортоне? — запитально глянув полковник.
— Але є правила…
— Покажіть!
— Ніде не можна з рідиною!
— Ми п’ємо каву під час обрахунків. Ми так звикли і без цього не можемо. У Г’юстоні, у ЦУП спокійно п’ють каву за всіма пультами. У Центрі Кеннеді також! — сказав я.
— Але в нас на control tower[80]…
— Ми не диспетчери польотів, і ми не в control tower! — обізвалася Франческа.
— А ви могли би дозволити пити каву, скажімо, із закритих стаканчиків? — запропонував я компроміс.
— Дзуськи! Джорджіо, твоя улюблена чашка, яку тобі подарувала Ярина, має кришку? Ні! Моя чашка теж без кришки, і, взагалі, я ненавиджу ці посудини з кришками!
— Може, ви б дозволили тільки цим двом, — Ґвінн мотнув головою в наш бік, — пити каву так, як вони звикли?
— Що значить «цим двом»?! — знов обурилася Франческа. — А офіцер Баррел? А професор Рассел? А Трейсі? Що це за дискримінація?!
— Нортоне? — знов запитав полковник.
— Та добре, я можу скасувати розпорядження, але тільки під їхню відповідальність, — вичавив Нортон, мабуть, уже триста разів пожалкувавши про свою пересторогу.
— Ви чули капітана Нортона, юна леді? — іронічно звернувся до Франчески полковник. — Ви перемогли!
— Я вам не «юна леді»! — відрубала Франческа. — Якщо ви не перестанете до мене звертатися в подібному тоні, то я звертатимусь до вас «старий джентльмен»!
— Я не старий! — образився командир.
— А я не школярка!
Полковник похитав головою і всміхнувся.
— Гаразд, я зрозумів! — і пробурмотів під ніс: — Попереджав же мене Френкі…
— Вітаю, Франческо Маріє Анджеліно Адамс! — я потис напарниці руку. — Ти виграла цю війну!
— Не я, а ми всі. Я піду по каву!
— God bless America!
* * *
— Джорджіо, підійди, будь ласка, на центральний КПП. Тут для тебе чемодан… — бубонів у слухавку Льолєк.
— Чемо… що?
— Чемодан.
— Маковскі, це точно мені?
— Джорджіо, у нас інших Васильєвих нема.
— Дивно.
— Дивно, що нема?
— Дивно, що чемодан.
— Важкий, — гигикнув Маковскі.
Якщо вам зранку принесли на роботу валізу, а вона не ваша — тікайте. Бо нічого доброго в тій валізі, принаймні для вас, немає.
— Це тобі! — Маковскі очима вказав на здоровезний синій Samsonite, що стояв у кутку.
Я підійшов. Це був велетенських розмірів чемоданисько, в який, напевно, можна було запхнути й мене.
На чемодані висіла табличка компанії SW Airlines. На табличці було написано: «A. «G». Vasiliev» і адреса авіабази. І більше нічого.
— Твій?
— Уперше бачу.
— Але тут твоє ім’я!
— Не зовсім. Що таке «G»?
— «Giorgio», caro mio! — Франчесчиним тоном проголосив Маковскі.
— Значить, це той, хто знає мене тут. Хтось із місцевих.
— Але хто? І на хріна тобі чемодан?
— Може, це якась підстава? Бомба?
При слові «бомба» Маковскі скривився — йому явно не сподобалося це припущення.
— Перш ніж пропустити цей чемодан на територію бази, я мушу його оглянути. Ти не проти?
— А чого я мав би бути проти?! Він же не мій.
— Там твоє ім’я!
— То й що? На паркані теж моє ім’я можна написати, але не значить, що це мій паркан!
— Ну, якщо…
— Відкривай скоріше!
Маковскі надів латексні рукавички й насилу затяг валізу на металевий стіл для огляду. Підійшов до детектора, що стояв у кутку, дістав два папірчики й обтер ними всю валізу, особливо приділяючи увагу замкам та ручкам. Потім знову підійшов до апарата й заклав ці папірчики в аналізатор. На детекторі засвітився зелений вогник.
— Зелена лампочка означає, що слідів вибухівки на сумці немає, — пояснив сержант.
— Милостивий Будда! — саркастично зауважив я.
— ОК, продовжимо!
Тим часом на КПП підійшла і вже визирала з-за мого плеча допитлива Франческа. Крім неї, за нами зібралася вся зміна охорони центрального КПП — восьмеро солдатів.
Льолєк одним рухом розстібнув блискавку, відкинув кришку й закляк на місці. Франческа зойкнула. Вартові щось приглушено зашепотіли. У мене повільно почала від’їжджати щелепа.
— Якого біса…
Двома пальцями правиці Маковскі тримав веселі білі жіночі трусики з жовтими покемонами. У лівій руці сержант тримав ліфчик із тією самою жовтою потворною електробілкою, більше відомою як Пікачу.
— Це не моє, — ледве вичавив я, відчуваючи, як кров ударила мені у голову.
Раптом Франческа зареготала так, що, здавалося, задзеленчали чашки на столі. Услід за нею вибухнув сміхом Маковскі. Восьмеро вартових аж удвоє складалися зі сміху. Не сміявся один я.
— Чого ви іржете?! Я взагалі не знаю, що це!
— Джорджіо! Аха-ха-ха! Mio Dio, Giorgio! — Франческа стала червона, як сицилійський апельсин.
— Що за лажа?! — я підійшов до валізи й витяг із неї білі мереживні панчохи. Маковскі випустив трусики й гепнув на стілець позад себе. Під панчохами лежали ще одні трусики і… акуратний блискучий предмет, схожий на торпеду.
— Вібратор! — верескнув Льолєк, латексними рукавичками розмазуючи по обличчю сльози.
Франческа вже навіть не реготала. Вона хрипіла, хапаючи ротом повітря. Варта трусилася із реготу. Не смішно було тільки мені.
Я гарячково намагався збагнути те, хто саме міг так наді мною поглумитися, і чим саме я завдячую такому тупому розіграшу.
До слова, вібратор виглядав доволі стильно, і, чесно кажучи, я не розумів, чому ця штучка так насмішила моїх дурнуватих колег. Мабуть, їх смішив не так засіб для плотських утіх, як його ймовірний зв’язок зі мною.
— Ну годі! Подивімося, що там далі.
Я надів латексну рукавичку й обережно поклав вібратор на мереживні панчохи.
У сумці була жіноча білизна різних сортів і відтінків, спортивні топи, веселі шкарпетки з качечками й квіточками. Далі пішли сорочки абсолютно пекельних фасонів і кольорів. За моєю спиною продовжували реготати колеги,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Франческа. Володарка офіцерського жетона», після закриття браузера.