Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Дивлячись на себе в дзеркало, після того як одягнув один зі своїх звичних, пошитих на замовлення в коштовному ательє костюмів, із білим комірцем священника замість краватки, і після того як повісив собі на шию великий золотий хрест, прикрашений рубінами, Ерріаґа став бурмотіти собі під ніс молитву про спасіння душі Міна.

У юності він заплямував себе страшним гріхом, але в нього принаймні забракло відвертого нахабства пробачити його собі самому.

Закінчивши з приготуваннями, він вирішив вийти з дому, бо для завершення завдання мусив зробити ще одну справу.

Таємниця складалася з трьох рівнів. Перший — соляний хлопчик. Другий — чоловік з вовчою головою. Обидва рівні вже розкрили.

А от третій мусив залишатися нерозкритим. Інакше Церква заплатила б за нього велику ціну. І разом з нею — він сам.

13

Маркус довго думав.

Немає сенсу чергувати перед лікарнею, куди її поклали із застережних міркувань. Там уже товклися журналісти й телерепортери, які чекали нагоди зробити бодай один знімок чи отримати заяву.

Сандра стала героїнею дня. Звісно, разом з Віктором Агаповим.

Монстра кинули за ґрати, і, якщо вірити крихтам інформації, яка дійшла до преси, він уперто відмовлявся відповідати на запитання магістратів. А тому вся увага перемкнулася на молоду поліціянтку — жертву та водночас героїню епілогу всієї справи.

Маркус сподівався побачити її, поговорити з нею, але не міг зробити перший крок. Біль через загибель Клементе не давав йому спокою, як чиясь виснажлива й дратівлива присутність. Після смерті свого приятеля Сандра була для нього єдиними ліками проти самотності.

До цього часу пенітенціарій завжди вважав самотнім себе і думав, що в Клементе окрім нього є ще хтось у його приватному житті або в його службових стосунках, з ким він спілкувався, працював, з ким разом чомусь радів і кому довіряв. А насправді з’ясувалося, що в Клементе, як і в нього самого, нікого не було. Хіба що з тією різницею, що він ніколи не жалівся, ніколи не нарікав на свою долю, на відміну від Маркуса.

Маркусові було прикро, що він не зумів раніше здогадатися про самотність Клементе, збагнути його вдачу до кінця. Тоді можна було б скласти докупи їхні самотності. І тоді вони могли б стати справжніми друзями.

«Я був простим сільським священником у Португалії. Одного дня отримав листа. Офіційно підписаного і з печаткою Ватикану. У ньому мені запропонували посаду, від якої я не зміг ухилитися. Лист містив інструкції щодо того, як знайти чоловіка в одній з лікарень Праги… Я так і не зрозумів, чому вибрали мене. Ніяких особливих талантів у мене не було, я ніколи не виявляв амбіцій збудувати кар’єру. Мене тішила робота в моєму приході, з моїми вірянами… Нам не дано просити, нам не дано знати. Ми повинні тільки слухати й виконувати…»

Тієї ночі Клементе врятував Сандру, пожертвувавши власним життям. У цьому полягала головна причина, що підштовхувала Маркуса побачитися з нею і розповісти їй правду про свого приятеля.

Він вирішив дочекатися її в єдиному місці, де вони могли зустрітися подалі від натовпу та цікавих поглядів. Подалі від усіх. Він не був упевнений, що Сандра здогадається, що він чекає на неї саме там, однак сподівався на те. Бо в тому місці вони вперше побачилися три роки тому. У ризниці Сан-Луїджі-деї-Франчезі.

— Я тут, — промовила вона, перш ніж він устиг розтулити рота, ніби вони справді домовилися про побачення, а вона хотіла вибачитися за запізнення.

Маркус рушив назустріч, однак за кілька метрів зупинився. У їхню останню зустріч вони обіймалися, але тепер це було б недоречно. Вигляд у Сандри був замучений, очі запухли від сліз.

— Яка я дурепа! Це через мене Макс помер!

— Не думаю, що в цьому є твоя провина.

— А чия ж іще? Якби я не перехрестилася навпаки під час телеінтерв’ю, той сучий син нас не вибрав би!

Маркус про ту частину історії нічого не знав. Він навіть запитував себе, чому саме Сандра, чому саме Макс. Утім так і не знайшов відповіді. А коли вона розповіла все, вирішив промовчати.

— Його студенти у відчаї, ніяк не можуть оговтатися. Вони підготували вечір пам’яті в спортзалі ліцею, він невдовзі почнеться. — Вона поглянула на годинник, ніби квапилася. — Магістрат дав дозвіл на вивезення тіла на батьківщину. Сьогодні ввечері його літаком відправлять до Великої Британії. Я полечу з ним.

Маркус дивився на неї й не міг промовити ані слова. Вони стояли за два метри одне від одного, але ні в кого з двох не було сили подолати ту відстань. Ніби їх розділяла прірва.

— Мені обов’язково треба поїхати, поговорити з його мамою, батьком і братами, зустрітися з давніми друзями, з якими він не встиг мене познайомити, уперше побачити місце, де він народився. Вони мене побачать і подумають, що я кохала його до останньої хвилини і що неправда, ніби я…

Вона не договорила, і оте її «я» зависнуло над прірвою, що їх розділяла.

— Що — ти? — запитав Маркус.

Цього разу промовчала Сандра.

— Навіщо ти прийшла?

— Я дещо пообіцяла.

Маркуса її відповідь розчарувала. Йому хотілося, аби вона сказала, що прийшла сюди заради нього.

— Твого приятеля звали Клементе, чи не так? І він був пенітенціарієм.

Отже, Сандра знала, хто її врятував… Клементе порушив правило пенітенціаріїв… «Ніхто не повинен знати про твоє існування. Ніколи. Я можу сказати тобі, хто ти, тільки в короткий проміжок часу, що триває між ударом блискавки й гуркотом грому…»

Сандра покопирсалася в кишені, дістала щось звідти й простягнула йому, не наближаючись.

— Перед смертю він попросив мене передати тобі оце.

Маркус ступив крок уперед і побачив, що лежало в неї на долоні. Медальйон із зображенням святого архангела Михаїла з вогняним мечем у руці.

— Він сказав, що це важливо. І що ти зрозумієш.

Маркус згадав ту мить, коли вихлюпнув на Клементе свою накопичену лють. Невже саме так їм судилося попрощатися? Ця думка викликала в нього ще більший відчай.

— Мені час іти, — сказала Сандра.

Підійшла до нього і вклала йому в руки медальйон Клементе. Потім стала навшпиньки й поцілувала його в губи. Довгим, нескінченним поцілунком.

— У наступному житті, — промовила по тому.

— У наступному житті, — пообіцяв Маркус.

Пізно ввечері він повернувся до