Читати книгу - "Поштова лихоманка"

Натовп за спиною Архіректора зрушився вперед. Пан Ключиця, навпаки, позадкував.  

Все-таки це було трохи занадто для людини, яка проводила життя, не маючи ніяких співрозмовників, крім вустриць. 

— Е-е-е, я маю, пане, семафорне повідомлення, але... — почав він. 

— Нічого з Поштамту? — поцікавився Ридикуль. 

— Ні, пане. Нічого.  

У натовпі жваво й весело загомоніли. Зі свого місця в затінку, в кутку, Мокр чудово бачив Правителя Ветінарі, який стояв одразу біля Архіректора. Він пройшовся поглядом по інших і зауважив Хаббара Злотного, який стояв собі осторонь і, як не дивно, не посміхався. А Злотний помітив його. 

Одного погляду було достатньо. Злотний не був упевнений. Не повністю. 

«Ласкаво просимо до страху», — подумав Мокр. Ось тобі надія, вивернута навпаки. Ти знаєш, що все буде як слід, ти впевнений, що все буде як слід... 

А воно може й не бути.  

Ти попав. 

Кривко Ключиця відкашлявся. 

— Е-е-е, але я не думаю, що це саме те повідомлення, яке надіслав Архіректор Ридикуль, — сказав він голосом, що збився на писк від нервовості. 

— І чому ж, чоловіче? 

— Бо там так сказано, — проквакав Ключиця. — Там сказано, що воно від небіжчиків... 

— Тобто це якесь старезне повідомлення? — перепитав Ридикуль. 

— Е-е-е, ні, пане. Е-е-е... Може, я краще його зачитаю? Ви хотіли б, щоб я зачитав? 

— Та ми для цього тут і зібралися! 

Ключиця, у великому скляному диску, прочистив горло. 

— «Хто дослухається до мертвих? Нас, тих, хто вмерли так, що тільки летючі слова тепер і можуть вимагати справедливості? Ось злочини ради директорів “Великого шляху”: крадіжка, розтрата, шахрайство, убивства за попередньою змовою...» 

Розділ чотирнадцятий 

НА ВОЛЮ 

Правитель Ветінарі вимагає тиші — Пан Губперук прикидається чемним — Пан Помпа рухається далі — Не надуриш нікого, крім себе — Птах — Конклав — Свобода вибору 

У Великій залі панував жахливий галас. Більшість чарівників скористалася можливістю зібратися в буфеті, який більшість нечарівників наразі покинула. Якщо чарівники щось і ненавидять, то це — поки людина в черзі перед ними вагається, який сорт капустяного салату взяти.  

«Це ж салат-бар, — кажуть вони. — Тож тут салати, а не щось інше, бо якби тут було щось інше, це був би не салат-бар, словом, його не призначено, щоб роздивлятися. Що ви тут хочете побачити? Смаженого носорога? Маринованого целаканта?» 

Викладач новітніх рун підклав собі до мисочки салату ще трохи бекону, зі знанням справи збільшивши місткість мисочки вп’ятеро завдяки продумано збудованим оборонним спорудам зі селери та капустяним фортифікаціям. 

— Хтось із шановних колег взагалі розуміє, що тут відбувається? — поцікавився він, вивищуючи голос над загальним гамором. — Мені здається, що багато хто тут трохи розтривожився. 

— Семафорні справи, — відповів Завкаф неточних наук. — Ніколи я на це не покладався. Бідака Ключиця. По-своєму ж достойний юний хлоп. Хай і прищавий. Тільки, здається, не це тепер його найбільша біда... 

Що було, те було. Кривко Ключиця, по той бік скла, тільки розтуляв і стуляв рота, як витягнута на берег рибина. 

Натомість Маструм Ридикуль, безпосередньо перед ним, дедалі більше наливався гнівом: це був його неодноразово випробуваний спосіб розв’язання будь-яких проблем. 

— ...вибачте, пане, але ж тут так сказано, а ви просили мене це зачитати, — пояснював Ключиця. — І воно повторюється, пане, і повторю... 

— І саме це вам дали семафорники? — вимогливо спитав Архіректор. — Точно? 

— Так, пане. Авжеж, поглядали вони на мене якось дивно — але, пане, це точно воно. Архіректоре, чого б я став брехати? Я й так провів більшість цього часу в цистерні, пане. Нуднющій самотній цистерні, пане. 

— Ні слова більше! — заверещав Зеленм’яс. — Не дозволю! 

Пан Мускат за його спиною вдавився питвом і забризкав кількох гостей. 

— Перепрошую? Не дозволите? — перепитав Ридикуль, обертаючись до Зеленм’яса в нарешті неприхованому гніві. — Я очолюю цей заклад, пане! І ніхто, пане, не диктуватиме мені, що я можу робити у цій Академії! Якщо, пане, тут щось і буде заборонятися, то заборону накладатиму я! Красно дякую! Пане Ключиця, продовжуйте!  

— Е, е, е, — задихався Ключиця вмираючим голосом. 

— Продовжуй, тобі сказано! 

— Е... е... так... «Тут не було безпеки. Тут не було честі. Все, що було, — це гроші. Все впиралося в гроші, а гроші впирались в усе. Але гроші були важливішими за нас — і от ми гинули...» 

— Та що тут, законів немає? Нахабний наклеп! — зарепетував Крадько. — Це ж фокус якийсь! 

— І чий же, пане? — проревів Ридикуль. — Ви хочете сказати, що пан Ключиця, цей юний чарівник із хорошими здібностями, який непогано, я скажу, працює там зі зміями... 

— ...вустрицями, — прошепотів Зрозум Впертонз. 

— ...працює там з вустрицями, намагається нас розіграти? Як ви смієте! Пане Ключиця, продовжуйте! 

— Я, я, я... 

— Докторе[69] Ключиця, це наказ! 

— Е... «Механізми “Великого шляху” мастилися кров’ю, тим часом як самовіддані добровольці платили життями за злочинну недбалість ради директорів...» 

Навколо знову зчинився гомін. Мокр побачив, як Правитель Ветінарі озирає приміщення. Пригнутися він не встиг.  

Пронизливий погляд Патриція пройшов крізь нього. Що цей погляд ніс у собі, сказати було неможливо. Допитливо здійнялася брова. Мокр і собі роззирнувся, шукаючи Злотного. 

Того ніде не було. 

Ніс пана Ключиці червонів у омніскопі, як бекон на пательні. Чарівник через силу примушував себе гортати сторінки, руки його трусилися, але він продовжував читати з упертістю людини, здатної цілісінький день роздивлятися одну-єдину вустрицю. 

— ...не більше, ніж спроба очорнити наші імена перед обличчям цілого міста! — протестував Крадько. 

— «...не знаючи про ціну, яку ми заплатимо. Що ж можемо сказати ми про тих, хто це заподіяв, хто зручно сидів у своїх кабінетах, доки наші смерті ставали звичайною статистикою? Ось...» 

— Я затягаю Академію по судах! Затягаю! — скричав Зеленм’яс.  

Він схопив стільця і пожбурив його в омніскоп. Не долетівши, той перетворився на зграйку голубів, які панічно пурхнули під стелю. 

— Будь ласка, затягайте! — гримнув Ридикуль. — У нас тут греблю можна гатити людьми, які хотіли затягати нас по судах! 

— Тихо, — сказав Ветінарі. 

Це було промовлено негучно, але спричинило приблизно такий же ефект, як крапля чорнила в склянці чистої води. Слово ніби випустило мацаки, які проникали повсюди. Воно придушило весь шум. 

Втім, завжди є хтось, хто не звертає уваги на важливе. 

— До того ж, — продовжував Крадько, у власному мінісвіті праведного гніву, так і не вловивши навколишньої тиші, — цілком очевидно, що... 

— Тихо, я сказав, — повторив Ветінарі.  

Крадько замовк, роззирнувся і здувся. Запанувала тиша. 

— Чудово, — спокійно сказав Ветінарі. 

Він кивнув командорові Сторожі Ваймзу, і той прошепотів щось одному з вартових, який проклав собі шлях через натовп гостей до дверей. 

Ветінарі повернувся до Ридикуля. 

— Архіректоре, я був би надзвичайно вдячний, якби ви наказали своєму учневі продовжити, гаразд? — сказав він тим-таки спокійним тоном. 

— Звичайно! Ну ж бо далі, професоре Ключиця. Як вам буде зручніше й зберетеся із силами. 

— Е... е... е... е... Далі тут так: «Ці люди захопили “Шлях”