Читати книгу - "Поштова лихоманка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ви розмовляли про це з Убивцею? — спитав Алекс.
— Так, — сказав Мокр.
— Але ви не зможете нічого довести, — вказав Алекс. — Ми чули, все було законно.
— Сумніваюся, — відповів Мокр. — Але це несуттєво. Я й не буду нічого доводити. Я сказав, що справа — в словах, у тому, як ними грати, як перевернути їх у головах людей так, щоб люди стали думати потрібним вам чином. Ми надішлемо власну семаграму, і знаєте що? Хлопці у вежах прагнутимуть її передати, а коли стане відомим її зміст, всі навколо прагнутимуть їй повірити, бо всі вони прагнутимуть жити у світі, де це і є правдою. Це буде моє слово проти слова Злотного, а я вправляюся зі словами краще за нього. Я можу перемогти його однією фразою, пане Схиблений, а вежі залишаться цілими. І ніхто й не дізнається, як це сталося...
За їхніми спинами пролунав короткий вигук, а потім — звук парусини, яка швидко розмотувалася.
— Довіртеся мені, — сказав Мокр.
— У нас не буде другого такого шансу, — мовив Схиблений Ал.
— Так отож! — скричав Мокр.
— На кожні три вежі припадає по одному загиблому, — сказав Схиблений Ал. — Ви про це знаєте?
— А ви знаєте, що вони не вмирають по-справжньому, доки живе «Шлях», — заявив Мокр. Він бив наосліп, але відчував, що влучив. Він посилив натиск: — Лінія живе, доки триває трансляція, й вони живуть разом із нею, завжди повертаючись додому. Й ви хочете це припинити? Це не можна припиняти! І я не стану! Але я можу зупинити Злотного! Довіртеся мені!
Вітрило звисало, наче хтось зібрався рушити на вежі в плавання.
Воно мало вісімдесят футів у висоту й було тридцять футів завширшки, і трохи тріпотіло на вітрі.
— А де Адріян? — спитав Мокр.
Вони поглянули на вітрило. Кинулися до парапету. Перехилилися в темряву.
— Адріяне? — невпевнено мовив Схиблений Ал.
Голос унизу відгукнувся:
— Так?
— Що ти робиш?
— Та просто, як би це сказати... відвисаю? І мені на голову щойно сіла сова.
За спиною Мокра щось тихо затріщало. Нормальний Алекс прорізав у парусині отвір.
— Почалося! — доповів він.
— Що? — перепитав Мокр.
— Передача! Вони ведуть її з Вежі № 2! Гляньте, — додав Алекс, відступаючи.
Мокр зиркнув крізь проріз у напрямку міста. Вдалині підморгувала вогниками вежа.
Схиблений Ал кинувся до пульту вежки і взявся за важелі.
— Гаразд, пане Губперук, вислухаймо ваш план, — сказав він. — Алексе, допоможи мені! Адріяне, ти цей-во... повиси там трохи, добре?
— Вона намагається запхати мені у вухо дохлу мишу, — з докором повідомили знизу.
Мокр заплющив очі, зібрав докупи ошалілі за останні години думки і почав говорити.
За його спиною вивищувалося величезне полотнище, цілком достатнє, щоби перекрити пряму видимість між двома віддаленими вежами. Перед ним стояла вежка «Димного Гну», саме такого розміру, щоб із найближчої вежі на Лінії скидатися на велику вежу, яка стоїть значно далі. Адже поночі видно тільки вогні.
Вежка здригнулася, коли запрацювали щитки. Та тепер крізь небо летіло зовсім інше повідомлення...
Воно містило тільки кілька сотень слів. Коли Мокр закінчив говорити, щитки перед ним протріскотіли ще кілька разів, передаючи останні літери, й замовкли.
По хвилі Мокр спитав:
— Вони передадуть це далі?
— О, так, — рівно відгукнувся Схиблений Ал. — Передадуть. Сидиш ти у вежі серед гір і раптом отримуєш подібне повідомлення? Ти відправиш його якнайдалі і якнайшвидше.
— Навіть не знаю, маємо ми потиснути вам руку чи скинути вас із вежі, — похмуро зауважив Нормальний Алекс. — Це було лиховісно.
— Що за людина могла до такого додуматися? — спитав Схиблений Ал.
— Я. Тепер витягнімо Адріяна, га? — швидко додав Мокр. — А тоді я краще повернуся до міста...
Омніскоп відомий як один із найпотужніших магічних інструментів — і саме тому він є й одним із найменш корисних.
Він бачить усе, без питань. А от змусити його бачити щось — це справжнє диво, бо на світі стільки Всього — тобто всього, що може статися, має статися, вже сталося, могло б статися або добре було б, якби сталося в усіх можливих всесвітах, — що щось, якусь конкретну річ, знайти вкрай важко. Поки Гекс не розробив контрольні магоритми, завдяки чому зміг за день виконувати завдання, над якими п’ять сотень чарівників мусили б трудитися десяток років, омніскопи правили за звичайні дзеркала, оскільки показували лише чарівну чорноту. Як виявилося, так було тому, що всесвіт здебільшого складається з «нема на що дивитися», тож не один чарівник мирно підстригав собі бороду, зазираючи у чорне серце космосу.
Керованих омніскопів було дуже мало. Їх було довго виготовляти, і обходилося це дуже дорого. Та й чарівники аж ніяк не прагнули виготовляти їх побільше. Омніскопи потрібні були їм, щоб дивитися на всесвіт, а не щоб всесвіт дивився на них у відповідь.
Крім того, чарівники не були прибічниками того, щоб надто полегшувати людям життя. Принаймні тим людям, що не були чарівниками. Омніскопи були рідкісними, коштовними і делікатними приладами.
Але сьогодні була особлива нагода, і чарівництво широко відчинило двері для найбагатших, найчистіших і відносно найгігієнічніших прошарків анк-морпоркської спільноти. Для другого чаю встановили довжелезного стола. Ніяких надмірностей: кількадесят тушок смаженої дичини, два-три охолоджені лососі, сто погонних футів салатного бару, гора булочок, пара діжок пива і, звичайно, цілий караван візочків із маринадами, соліннями та соусами, бо на один візочок усе не поміщалося ніяк. Гості наповнювали тарілки, присвячуючи час балаканині, але головно — важливій місії Побути Тут. Мокр прослизнув усередину непоміченим — поки що, бо гості роздивлялися найбільший в Академії омніскоп.
Архіректор Ридикуль поплескав пристрій рукою так, що той захитався.
— Він досі не працює, пане Впертонз! — проревів він. — Там знову те кляте здоровенне вогняне око!
— Я впевнений, що ми все правильно... — почав Впертонз, щось налаштовуючи з тильного боку великого диска.
— Це я, пане, Кривко Ключиця, пане, — сказало з омніскопа. Вогняне око зникло, змінившись здоровенним вогняним носом. — Я тут, на диспетчерській вежі Ґеної, пане. Вибачте за почервоніння. Підхопив алергію на водорості, пане.
— Вітаю, пане Ключиця! — вигукнув Ридикуль. — Як ви? Як там...
— ...дослідження вустриць, — пошепки підказав Впертонз.
— Як там просувається дослідження вустриць?
— Не дуже, якщо чесно, пане. Я отримав тяжкий...
— Чудово, чудово! Щасливчик ти, хлопче! — прокричав Ридикуль, склавши долоні рупором, щоб посилити звук. — Я й сам би в цю пору року не відмовився побути в Ґеної! Сонце, море, серфінг, пісок, еге ж?
— Власне, тут тепер сезон дощів, пане, і я трохи стурбований цими грибами, які поросли на омні...
— Прекрасно! — ще гучніше прокричав Ридикуль. — Ну та не можу ж я стояти тут і теревенити весь день! Щось прибуло? Ми помираємо з цікавості!
— Чи не могли б ви, пане Ключиця, трішечки відійти від екрана? — втрутився Впертонз. — А вам насправді немає потреби кричати так... гучно, Архіректоре.
— Але ж наш хлопець таки далеко, чоловіче! — заперечив Ридикуль.
— Не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поштова лихоманка», після закриття браузера.