Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

Різнобарвні кривульки й пасма заклубочились довкола, ніби підтверджуючи ці слова. Жіночий образ пропав — замість нього з’явились інші. Кіті бачила кожен образ у десятьох місцях водночас — ніби віддзеркаленим в очах комахи, — проте розуміла, що це множаться не образи, а вона сама.

«Щось мені це не до вподоби», — подумала вона.

«Усі ці видива — спогади. Деякі з них, можливо, — навіть твої. Так, я розумію, що тобі в цьому важко розібратись… Птолемеєві теж було важко, однак він підбадьорився, коли створив собі подобу. І до того ж — майстерну, цілком схожу на нього самого. Може, спробуєш іще раз?»

«Я можу зробити кулю».

«Ні, з кулею я не розмовлятиму. Будь впевненіша!»

Кіті зосередилась — і спрямувала свою енергію на речовину, що курилася довкола. Як і першого разу, їй пощастило створити якусь віддалену подобу людини. Цього разу в неї вийшла велика голова, яка хилиталась на шиї; довге тонке тіло, що закінчувалось трикутною масою, яка могла правити за спідницю, з руками-пальцями й парою ніг, радше схожих на пеньки. Постать, одне слово, вийшла досить-таки незграбна.

Кілька щупалець обережно обмацали тіло.

«А це що таке?»

«Це рука».

«Он як, рука! А я думав… хм-м… Виходить, ти уявляєш себе такою, Кіті? В тебе, здається, серйозний комплекс неповноцінності… Дозволь, я підкажу тобі: твої справжні ноги зовсім не такі товсті. Принаймні литки».

«Що вдієш, — зітхнула Кіті. — Це найкраще, на що я здатна».

«То зроби собі хоч обличчя. І благаю тебе: нехай воно буде гарненьке!»

Врешті Кіті вдалося зробити собі пару поросячих очиць, довжелезний відьомський ніс і викривлений у жалюгідній усмішці рот.

«Еге ж, ти не Леонардо да Вінчі».

Поблизу промайнув ще один образ — бородань, що дивився на стіну.

«Мені було б легше, — сердито подумала Кіті, — якби я бачила щось іще, крім цього безладдя!» І вона шаленим зусиллям змусила своє сурогатне тіло махнути рукою, показуючи на матерію, що клубочилася навкруги.

Кілька звивистих щупалець відсахнулись в удаваному страху.

«Ви, люди, такі непослідовні! Стверджуєте, ніби любите порядок, але що таке ваша Земля, як не одне величезне безладдя? Поглянь хоч куди — хаос, насильство, сварки, ворожнеча! Тут у нас набагато спокійніше… Проте, можливо, я й зумію допомогти тобі. Трохи спростити завдання. Стеж зараз за цим своїм чудернацьким тілом. Я не хочу, щоб те, що править йому за руки, повідпадало — це порушить його досконалість».

Кіті побачила, як найближчі до неї простори плинної матерії почали змінюватись. Мерехтливі пасма світла видовжувались, ширшали, твердішали, перетворюючись на площини; кривулі й спіралі робились прямими й високими, розгалужувались під прямими кутами, з’єднувались з іншими й знову ділились. За мить круг її тіла з’явилась подоба кімнати: прозора, ніби скляна, підлога, квадратні колони з усіх боків, за ними — сходи, що вели до краю, а за краєм — порожнеча. Над головою був простий плаский дах — так само прозорий. А над дахом, за колонами, нижче від підлоги тривав невпинний рух Іншого Світу.

Ілюзія звичайного простору зненацька вселила в Кіті страх перед довколишньою порожнечею. Її фігурка скулилась у центрі кімнати, якнайдалі від країв.

«Ну, як тобі?»

«Е-е… краще. А де ж ти?»

«Я тут. Тобі не потрібно мене бачити».

«Але мені так було б краще!»

«Гаразд. Ти все ж таки моя гостя».

З-за колон у кінці маленької зали виступив хлопчик з обличчям без певного віку. Навіть на Землі він здавався привабливим, а тут — чарівним. Його обличчя сяяло радістю й спокоєм, шкіра ніби світилася зсередини. Він мовчки пройшов прозорою підлогою й зупинився перед незграбною, головатою, пласкогрудою й товстоногою подобою Кіті.

«Дякую, — гірко подумала дівчина. — Тепер я справді почуваюся краще».

«Але ж насправді це не я! Так само, як і це — не ти. Насправді ти — така сама частина цієї фігури, як і я. В Іншому Світі немає різниці».

«До того, як прийшов ти, було не так. Мені казали, що мені тут не раді, що я завдаю всім болю…»

«Лише тому, що ти намагаєшся нав’язати нам порядок. А порядок означає обмеження. А тут немає жодних обмежень — нічого певного, нічого чіткого. Будь-яка форма — чи то незграбна фігурка з паличок, чи кулька, чи отакий «будинок», — хлопчина недбало махнув рукою, — чужа цьому світові й довго тут не протягне. Будь-яке обмеження завдає нам болю».

Хлопчина побокував — і подивився з-за двох колон на далекі бентежні вогні. Подоба Кіті пошкандибала за ним:

«Бартімеусе…»

«Імена, імена, імена! Ось воно, найбільше з обмежень! Ці імена — найлютіше прокляття з усіх. Кожне ім’я — вирок до рабства. Тут ми єдині, в нас немає імен. А що роблять чарівники? Вони сягають сюди своїми викликами, їхні слова висмоктують нас звідти — шматок за шматком, із стогоном і криками… І тільки-но кожен шматок опиниться у вашому світі, як він набуває певності: здобуває ім’я й силу, але розлучається з іншими. І що тоді? Ми, наче ті мавпочки в цирку, виробляємо штучки на потіху господарям — щоб вони не зашкодили нашій крихкій сутності. І навіть повернувшись, ми вже не почуваємось у безпеці. Коли вже твоє ім’я потрапило до реєстрів, тебе можуть викликати знову й знову, аж поки сутність виснажиться…»

Він обернувся й поплескав подобу Кіті по випуклій потилиці.

«Тебе так хвилює тутешня загальна єдність, що ти волієш учепитися за що завгодно — навіть за таке чудовисько… тільки не ображайся, будь ласка! — ніж вільно ширяти з нами, де заманеться. А для нас на Землі — все навпаки. Ми несподівано опиняємось далеко від цієї загальної плинності — і залишаємось, беззахисні, сам на сам зі світом, сповненим жахливої певності. Зміна подоби трохи полегшує нам ці муки, проте ненадовго. Не дивно, що багато хто з нас урешті озлобився».

Кіті майже не слухала його. Її так дратувала потворність власного творіння, що вона увесь цей час потихеньку зменшувала голову, скеровуючи надлишки речовини вниз, щоб зміцнити худий тулуб. До того ж вона трохи вкоротила ніс і зробила рот меншим і не таким кривим. Так… вийшло, здається, помітно краще.

Хлопчина вибалушив очі:

«Оце я й мав на увазі! Ти не можеш відмовитись від думки, що ця річ — якоюсь мірою ти сама. Це ж просто лялька! Облиш її!»

Кіті облишила спробу виростити