Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

- Та коли ж він у тебе відновиться?! - бухчу, стаючи за нею і натискаючи всією вагою, щоб двері нарешті зачинилися.

Притулившись до стіни, привели в норму дихання й озирнулися.

- Тобі треба переодягнутися, - видала задумливо чаклунка, - надто виділяєшся.

- Хто б казав, - уїдливо зітхаю, оглядаючи її помпезну мантію.

- Ми надто багато уваги привернемо в цьому одязі, - неохоче погоджується. - Може, їхню амуніцію одягнемо?

- Ні, ти що, вони ж її не знімають, - з огидою скривилася, - явно з гігієною не знайомі.

- І що тоді робити? - розгублено запитала чаклунка, повертаючи за ріг.

- А ти того, начаклувати не можеш? - обережно повторюю за нею.

- Мій магічний резерв...

- Ще не відновився, - договорюю за неї таким самим самовпевненим тоном.

- Не кривляйся, - отримую ляпас по п'ятій точці, поки ми пробираємося до головної зали. Цього разу натовпу там немає, лише кілька вартових біля дверей і дві ледвіжки, що миють підлогу і витирають пил.

- Насть, а ти ледвізьку знаєш? - запитую тихо, радіючи, що сходи не дають стражникам нас побачити.

- Гадаю, я й без цього розберуся, - якось кровожерливо усміхається чаклунка, потираючи долоні, які почали іскрити.

Вона прошепотіла якісь слова, а потім розкрила долоню, показуючи мені мишу. У відповідь на моє німе здивування, вона опустила мишку на підлогу і задоволено посміхнулася. Маленька пухнаста грудочка, ховаючись по кутах, побігла до ледвіжок, які нічого не підозрювали. Вони не помітили її, тому, після невеличкого пасу рукою від Настасії, мишка підкралася до однієї з жінок і залізла їй під поділ сукні. Кілька секунд нічого не відбувалося, потім жінка впустила ганчірку і несамовито заволала, задираючи спідницю ледь не до грудей. Друга жінка, побачивши мишку, кинула в неї ганчіркою, але не влучила.

- Міські, - зітхнули ми разом із Настасею з легким презирством.

Миші завжди водяться там, де живуть люди, і позбутися їх дуже складно, краще за котів поки що нічого не придумали. Наші три кішки завжди сплять у підвалі, захищають мішки із зерном від цих дрібних шкідників. Варта відреагувала на шум і заметушилася, але жінки вже з переляку кинулися тікати, причому в наш бік. Тонкі й тендітні ледвіжки абсолютно точно не пристосовані до таких страшних звірів, як звичайні миші. Настасія вийшла їм назустріч, піднявши руки вгору. Вона торкнулася їхніх голів долонями, після чого ті впали на землю, знепритомнівши.

- Настасія, - злякано кличу її, коли нас помічає варта.

- Біжимо! - кричить вона, обернувшись, і біжить назад, залишивши мене саму перед стражами.

Запізно здогадуюся, зриваюся з місця і майже добігаю до повороту, як у мене ледве не прилітає горщик із тією священною фіолетовою рослиною. Благо, він зрештою влучив у охоронця, що біг за мною. Другий був спритнішим, схопивши мене за поділ сукні, він уже майже дотягнувся до меча, як отримав від мене горщиком. Словом, стоїмо ми з Настасією захекані, сил навіть говорити немає і, мовчки поглядаємо, то на тіла в коридорі, то на двері комори. Загалом, до асоціацій, що викликає в мене ця комора, крім нахабного монстра додалася купка складованих там тіл. Переодягнувшись і заробивши собі грижу, затягуючи й розкладаючи в тісному підсобному приміщенні наші жертви, ми були готові піти на захід сонця. Хоча вже давно стемніло, але людей у самому палаці було якось мало, бо ніхто не помітив, як ми, лаючись, упаковували в коморі штабелями сіреньких і ставили на них худорлявих ледвіжок.

- Хустку пов'яжи, - подала якусь ганчірку подруга, пов'язуючи собі голову.

От частіше б вона її носила, у ній вона більше на жінку схожа. Весь час озираючись, ми пробралися до чорного ходу, адже через головний хід було небезпечно йти, і прошмигнули до крила прислуги. Тут людей було повно, тож вирішили зрізати через кухню. І від побаченої пишноти я буквально зависла. Кухня величезна, з безліччю столів і киплячих казанів, з великою жаровнею, на якій повільно крутиться жирне порося. Кухарів багато, всі в білому одязі, з кухарськими ковпаками та тільки чоловіки, жодної жінки. Ножів у них значно більше, ніж на будь-якій кухні, на якій я готувала, всі різної форми й з хорошої сталі, а як рибу обробляють просто диво. У животі аж забурчало лише від одного вигляду ще не до кінця приготованих страв. Ну і за що монстру і його змії-нареченій таке щастя? Не сумніваюся, що ось заради однієї ложечки от того супу, що божественно пахне, можна й померти.

- Любава! - різкий розгніваний окрик Настасії наздогнав мене разом зі злою тарабарщиною від місцевого головного кухаря.

З болем і розчаруванням подивилася на апетитну ложку супу у своїй руці, а потім на злого ледвізького кухаря з ополоником напереваги й не менш злу Настасію, яка вже майже досягла виходу на вулицю. Кухар відокремлює мене від чаклунки й супу.

Гори воно все вогнем, якщо я не спробую цей шедевр, ніхто не спробує. З розвороту штовхнула ногою казан із супом, який перевернутися не перекинувся, але залив усе, що стояло поруч. Кухар кинувся рятувати решту страв, і я розплакалася від горя, що стільки смакоти пропало через мене. Не діло це продукти переводити, особливо коли люди голодують! Біля дверей Настасія схопила мене за руку і практично виволокла на вулицю, підперши двері на кухню шваброю.