Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Ну, а Ґрок? Хто це такий? Невже Ґрок нарум’янив Ленінові усмішку, начистив йому обличчя? Ні! Ленін, навіть померши, не переставав омолоджуватись! Висновок? Убити Ґрока!

— То Ґрок і втік! І де ж сьогодні Ґрок? А падає вгору… разом із вами!

На протилежному кінці довгого стола знову забовванів док Філіпс.

До нас він не наблизився, але різким кивком голови показав, аби Ґрок ішов за ним.

А Ґрок неквапно спершу поторкав серветкою свою рожево-пуп’янкову усмішечку, зробив ще ковток холодного молока, тоді схрестив ніж і виделку на своїй тарілці й зліз на підлоту. Ще постояв, подумав, а тоді, вигукнувши: «Ні, це не „Титанік“! Це більше скидається на Озимандію!», — чкурнув із приміщення.

— І чого, — обізвався за мить Рой, — він аж так розпасталакався про морські корови та вирізьблювання з дерева?

— Він молодець! — обізвався Фріц Вонґ. — Конрад Вейдт, лише зменшена копія. Я використаю цього маленького сучого синочка у своєму наступному фільмі.

— А на що він натякнув Озимандією? — запитав я.

16

Протягом другої половини дня Рой раз у раз зазирав у двері мого офісу й розчепірював перед моїм обличчям свої вимащені глиною пальці.

— Пусто! — вигукував він. — Немає Чудовиська!

А я висмикну аркуша з моєї друкарської машинки та й собі крикну:

— Пусто! І в мене немає Чудовиська!

Та нарешті настав вечір, і о десятій ми з Роєм підкотили до «Браун-Дербі».

А поки їхали, я продекламував йому першу половину шелліанської «Озимандії»:

Я стрів мандрівника — й такі слова

Він мовив: «Статуя серед пустині

Стоїть розбита, поряд — голова

Пощерблена, і з уст її донині

Не стерся усміх владної гордині.

Як видно, добре скульптору були

Ті риси знані, що пережили

І руку майстра, й серце, що до зброї

Та ґвалту прагло.»

Понурі тіні промайнули по Роєвому обличчю.

— Дочитай до кінця, — попрохав він.

Я й дочитав:

Нижче — кілька слів:

«Я — Озимандія, я цар царів,

А це — діла мої. Тремтіть, герої!»

Навколо — пустка, та руїни тінь,

Німі уламки статуї старої,

Та безконечна, мертва далечінь.[47]

Коли я замовк, Рой, не озиваючись, проминув дві чи три довгі темні будівлі.

— Розвертайся і катай додому, — сказав я.

— І чого?

— Цей вірш наче складено саме про нашу студію з тим цвинтарем. Мав ти коли-небудь таку кришталеву кулю, що як струснеш її, то всередині здійметься справжня сніговиця? Оце так зараз колотяться в мені мої кісточки.

— Та дурня, — відгукнувся на те Рой.

Я зиркнув на його орлиний профіль, що саме розтинав вечорову пітьму: сповнений такого заповзяття, яким переповнюються начебто лише митці, аби вибудовувати світи, які тільки їм забагнуться, а яка ціна тому буде — байдуже…

Я пригадав, як Кінґ-Конґ, коли нам було тринадцять, звалився з Емпайр-Стейт просто на нас. Коли ж ми підвелися, то стали вже не ті, що були раніше. І ми сказали одне одному, що одного чудового дня опишемо й оживимо десь такого самого великого-величного Звіра, анітрішечки не гіршого за Кінґ-Конґа, а як ні — то тут нам і смерть.

— Звір! Чудовисько! — прошепотів Рой. — Ось ми й приїхали.

І ми підкотили до «Браун-Дербі», ресторанчика, на чиєму даху не красувався щирий коричневий котелок-капелюх «браун-дербі», як на однойменному звесельному закладі на бульварі Вілшир, що за п’ять миль в іншому кутку міста, де дах увінчано таким солідним котелком-дербі, яким не сором було б покрити голову й Богові на Великдень, а чи й будь-котрому студійному великому цабе п’ятничного вечора. Єдине, чим міг похвалитися цей «Браун-Дербі», були 999 карикатурних портретів, що прикрашали всі стіни всередині. А знадвору — майже іспанська гола пустка. Ми хоробро ступили на ту пустопорожність і ввійшли туди, де висіли 999.

Коли ми увійшли, метрдотель ресторану «Браун-Дербі» привітав нас зведеною догори лівою бровою. Колись це був любитель собак, а тепер він полюбив котів. Наш дух був для нього не той.

— Ви ж, звісно, не зарезервували місць? — мляво зронив він.

— Тут у вас? — перепитав Рой. — Та сто разів.

Брижі прокотилися по метровому хутру, але він все-таки впустив нас.

Ресторанчик був майже порожній. Лише за кількома столами сиділи люди, прикінчуючи десерт із коньяком. Офіціанти вже почали класти свіжі серветки й наряддя на деякі столи.

А десь попереду лунав сміх. Ми глянули туди й уздріли трьох жінок, котрі стояли довкола столу, схилившись над чоловіком, який запевне відлічував готівку на оплату пропитого тут вечора. Молодиці заливалися сміхом, примовляючи, що вони постоять надворі та повитріщаються на вітрину, поки він тут покінчить із рахунками, а тоді крутнулись і парфумованим подмухом промчали повз нас із Роєм. А Рой так і вкляк на місці, втопивши погляд у того чоловіка в кабіні.

Станіслав Ґрок!

— Господи! — вигукнув Рой. — Це ви!

— Я?!

Незгасне Ґрокове полум’я вихопилось та й замкнулось.

— І що це ви тут поробляєте? — викрикнув він.

— Нас запрошено.

— Ми тут когось розшукуємо, — додав я.

— А наштовхнулися на мене й жорстоко розчарувались, — зробив висновок Ґрок.

Рой уже задкував, мучачись своїм «Зіґфрідовим синдромом», що так дорого йому обходився. Обіцяли ж бо йому дракона — а підсунули комара. А очей від Ґрока просто не годен відвести…

— І чого ви так видивляєтеся на мене? — шпарко запитав чоловічок.

— Рою! — застеріг я.

Адже видно було, що в Роєвій голові рояться ті самі думки, що і в моїй: це хтось із нами так пожартував. Хтось, знаючи, що Ґрок іноді тут вечеряє, пошив нас у дурні. Аби збити нас із пантелику, а заодно й Ґрока. І все одно Рой не міг відірвати погляду від вух, і носа, й підборіддя цього курдуплика.

— Н-ні, — протяг нарешті Рой. — Ви не підходите.

— На що? Ага! То он воно що! Вирядилися на Великий Пошук?

Кулеметик сміху стиха зататакав у його груденятах, а тоді нарешті вирвався залпом із тоненьких уст.

— Але чого ж ви припхалися до «Браун-Дербі»? Тутешні завсідники — не вашого ляку-шляку. Кошмарні, атож! А я, з цією своєю латаною-перелатаною лапою мавпочки? Кого я міг би перепудити?

— Не потерпайте, — заспокоїв його Рой. — Перепуд прийде згодом, коли я згадаю вас о третій ночі.

Цим усе й владналося. Ґрок розреготався так щиро, як навряд чи ще коли в житті, і