Читати книгу - "(не) ідеальний чоловік, Катерина Орєхова"

Будні дні вимагали до себе уваги та бачитися з Ромом нам вдавалося не так часто, як хотілося б. Після приголомшливого понеділка, коли ми гуляли парком та цілувалися як божевільні, нам вдалося зустрітися на обід тільки одного разу. 

Марат на пари не ходив. І ніхто не знав причин. Я спочатку переживала і не знала, як поводитися, але потім поринула в навчання і свої стосунки з Ромою та погані спогади почали відступати. Напевно, тому, що були перекриті дуже добрими. 

Сьогодні вже субота, але у мене не вийшло потрапити на заняття свого хлопця, бо наближався кінець семестру. Я весь час прогулювала ту саму пару, щоб подивитися на Рому. У результаті за весь семестр я була лише на двох заняттях з лінгвістики. А треба було якось складати залік. І тішило лише те, що це не іспит. 

Відчувала, що Рома засмутився, коли дізнався, що мене не буде на парі. Але обіцяв чекати мене на стоянці після заняття. І ця думка зігрівала мене всі три пари — зовсім скоро ми будемо разом. 

Проблеми прийшли, звідки не чекали. Прийшовши на пару технічного перекладу, я вкотре з подивом виявила, що моє перероблене вже двічі завдання не прийнято. Я дивилася на перекреслений червоною рукою лист і не розуміла, що відбувається. 

— Миколо Івановичу, доброго дня! — насилу стримуючи приплив обурення, я повернулася до викладача, який сидів за своїм столом наче король. — Ви могли б пояснити, що не так із моїм завданням. Я переробила його вже двічі, хотілося б почути Ваші коментарі щодо цього.

— А, Воронова, це ви, — махнув він на мене рукою, наче я набридлива міль. — Ви все ще не можете розібратися із завданням? Мабуть, дам вам третю спробу, але я б на вашому місці вже задумався про те, що ви дарма тут штани просиджуєте. Навряд чи ви станете добрим перекладачем. 

Я підтиснула губи, стиснула кулаки та порахувала до десяти. За чотири роки навчання я зрозуміла, що краще не сперечатися з викладачами, а бути коректною та чемною студенткою. 

— Чи не могли б ви пояснити, що не так з моєю роботою? Я не розумію ваших коментарів, — повільно промовила я. — І вже підходила до вас кілька разів, але ви щоразу відмовляєтесь зі мною поговорити. 

— Воронова, вже всі ваші одногрупники впоралися із завданням, тільки ви не в змозі. То може це просто не ваше? Навіщо взагалі вищу освіту здобуваєте, якщо розраховуєте вийти заміж за якогось багатенького мажора? 

Я здивовано заморгала і не відразу знайшлася з відповіддю. 

— Про що ви кажете, Миколо Івановичу? - пробурмотіла я, зовсім розгубившись. 

— Сідайте, Воронова, не заважайте мені проводити лекцію та навчати інших студентів! Тих, хто хоче вчитися на відміну від вас! 

Піднявши брови, я пильно подивилася на викладача — дивний він якийсь. Мабуть, доведеться йти в деканат. Таке почуття, що в нього якась особиста неприязнь до мене. Бухнувшись на свою парту біля вікна, я повернулася до одногрупниць, які сиділи за мною і прошепотіла: 

— Привіт! А ви вже здали йому роботи? 

— Так, — одразу ж відповіла Маринка, а Аня активно закивала. — Ще з першого разу. 

— Тільки в Іллі, і в тебе він не прийняв роботу з першого разу, — поділилася Аня, наша староста. — Але його роботу вже прийнято і, якщо я не помиляюсь, він навіть отримав четвірку за неї. 

— Ти жартуєш? — мої брови злетіли ще вище. Ілля був найстрашнішим прогульником групи. Ніколи не здавав роботи вчасно і завжди перебивався із двійки на трійку. Уявлення не маю, навіщо він вступив на магістратуру. 

— Воронова! — почула я окрик викладача і змушена була обернутися. — Самі не вчитеся, то ще й Завадіній не даєте! 

Я уткнулася у свій конспект, навіть не спробувавши видавити із себе вибачення. Зважаючи на все, викладач валив мене навмисно. Не могла знайти причини, але розуміла, що треба йти до деканату. Мені дуже не хотілося зчиняти шум, я не конфліктна людина, але вибору у мене не було. Скоро сесія і я точно не збираюся перездавати десять разів технічний переклад. У своїх знаннях я впевнена, тож треба йти розбиратися. 

Навіть не намагалася ще раз поговорити з Івановичем. Після пари з лінгвістики піду в деканат і вже розбиратимуся. 

Дивно, але лінгвістика, яку я прогулювала весь семестр, пройшла напрочуд легко. Викладачка сказала, що всі роботи я передавала через старосту, тож вона легко поставить залік, більше нічого робити не треба. Я з полегшенням видихнула. 

І попрямувала до деканату. 

Але на мене чекав облом. Дарма що субота вважалася робочим днем в нашому університеті, деканат був зачинений. Потоптавшись під дверима і прийнявши те, що всі вже розійшлися, я попрямувала на стоянку, де мене мав чекати Рома. 

Написавши йому повідомлення, що вже спускаюся, я не отримала відповіді. Дивно, зазвичай хлопець відповідав у той самий момент, ніби взагалі не розлучався з телефоном. Підійшовши до його машини, я здивовано виявила, що його немає там. Настрій, і так не дуже райдужний, почав стрімко наближатися до позначки "огидний".

Почекавши ще десять хвилин і обійшовши автомобіль кілька разів, я таки набрала Рому. І зрозуміла, що у нього вимкнено телефон. 

Намагалася не піддаватися паніці, але виходило якось не дуже. Мозок сьогодні був налаштований виключно на негативну хвилю і вже видав кілька жахливих варіантів.