Читати книгу - "Три метри над рівнем неба"

— Гаразд, не треба так. Це не твоя вина. Вона тебе спровокувала.

— Я не хотіла її бити, не хотіла робити їй боляче. Правда… Не хотіла.

— Так, я знаю.

Степ підніс руку до її підборіддя. Зняв маленьку солону сльозинку, потім підняв її обличчя. Бабі розплющила очі, шморгнула носом, покліпала мокрими віями, усміхнулась, засміялась — усе ще нервово. Досі схлипуючи, подивилась на нього. Він усміхнувся їй, заспокоюючи. Повільно наблизився губами до її губ і поцілував. Вони здавалися ще м’якшими, ніж зазвичай, теплі й покірливі, трохи солоні. Вона вся віддалася цьому поцілунку, шукаючи у ньому заспокоєння, спочатку тихо, потім усе дужче, потім уткнулась йому в шию. Він відчув її мокрі щоки, її свіжу шкіру і ці дрібні потаємні схлипування.

— Тепер досить. — Відсторонив її. — Ну, припини вже. — Степ став ногами на парапет. — Якщо ти не припиниш плакати, я кинуся туди вниз. Серйозно…

Зробив кілька непевних кроків по мармуровому краєчку. Розвів руки, шукаючи рівновагу.

— Ну, то ти припиняєш, чи я кидаюся?..

Йшов, ставлячи стопи одна перед одною й небезпечно хитаючись. Багато метрів унизу — річка, спокійна й темна, чорна вода намальована ніччю, береги зарослі чагарником. Бабі глянула на нього стривожено і все ще схлипуючи.

— Не роби так… я тебе прошу.

— А ти припини плакати!

— Це від мене не залежить…

— Тоді па-па…

Степ, заволавши, стрибнув униз. Бабі підбігла до парапету.

— Степе!

Глянула вниз. Нічого не було видно, тільки повільний плин ріки.

— Гав!

Степ висунувся з-під парапету й схопив її за комір куртки. Бабі закричала.

— А ти повірила, еге ж? — поцілував її.

— Цього лише бракувало. Поглянь, у якому я стані, а ти з мене ще й кепкуєш.

— Я це спеціально. Добряче налякатися — це саме те, що треба, все одразу ж мине.

— Та то ж від гикавки.

— А ти не гикаєш хіба? Іди до мене.

Допоміг їй перелізти через парапет. Вони опинились на вузькому мармуровому карнизі. Глибоко під ними — ріка, трохи далі — Олімпійських шлях, що світиться вогнями. Потім, огорнені темрявою й повільним шепотінням течії, знову поцілувалися. Пристрасно впиваючись губами, сповнені бажання. Він підняв її футболку і погладив груди, вивільнивши їх. Потім розстебнув свою сорочку і притиснувся гладкою шкірою своїх грудей до її. Сиділи так, вдихаючи тепло власних тіл, слухаючи биття власних сердець, відчуваючи, як шкіра торкається шкіри на свіжому вітрі ночі.

Потім сиділи на мармуровому краєчку, дивились на небо та зорі.

Вона лягла, поклавши голову на коліна Степові. Довго так лежала й мовчала. Тепер Бабі була спокійна й безтурботна, поки він пригладжував її волосся. Роззирнувшись довкола, вона побачила один напис, що її вразив.

— Ти ніколи не зробиш такого для мене, ніколи не напишеш нічого на опорі мосту.

Степ зрозумів, про що вона. Просто перед ними романтичною фарбою-спрей було виведено: «Оленчику, кохаю тебе».

— Це правда. Я ж не вмію писати — ти так казала.

— Ти можеш попросити когось зробити це замість тебе. — Бабі відкинула назад голову, усміхаючись йому.

— І навіть у цьому випадку я б написав щось у такому дусі, мені здається, це більше тобі підходить.

Бабі глянула туди, куди вказував Степ. На білій колонні навпроти них — нахабний напис: «У Каті друга найгарніша дупа Європи». Слово «друга» було додане в дужках. Степ усміхнувся.

— Це набагато правдивіший напис. Ще й через те, що першу найкращу маєш ти.

Бабі зістрибнула з парапета і вдарила його кулачком:

— Хряк!

— Що ти робиш? І мене також лупцюєш? То це у тебе вже погана звичка…

— Мені не подобаються такі жарти.

Степ спробував її обійняти. Вона якийсь час поопиралася.

— Мені справді таке не подобається. Мені неприємно, серйозно.

Степ ще міцніше стиснув її в обіймах.

— Добре, більше такого не казатиму.

І вона піддалася, повірила цій його обіцянці.

44

Коли Степ провів її додому, батьки ще не повернулися. Попрощався з нею перед під’їздом: — Па-па, на добраніч. Молодець, я дуже пишаюся тобою.

Бабі усміхнулася і швидко зникла на сходах. Але пізніше, коли вона готувалася до сну, прикладаючи хусточку з льодом до вилиці і споглядаючи пасма волосся, що залишились на щітці, ці його слова знову спали їй на думку. Тоді вона не звернула на них уваги. Він пишався нею. Чим пишався? Тим, що вона вдарила дівчину? Що вона її побила, поранила, може, й спотворила їй обличчя? Вона залізла під ковдру. Було боляче, і не тільки через вирвані пасма волосся. Звісно, вона просто захищалася. Це була не її вина, вона була змушена. Але чому аж з такою люттю? З такою ненавистю? Раптом усвідомила, що не впізнає саму себе, не розуміє вже, хто вона насправді. В одному була впевнена: вона точно не пишалася цією Бабі.

— Алессандрі?

— Присутня.

— Бандіні?

— Присутня.

Боі проводила перекличку.

Бабі за своєю партою стривожено роздивлялась пояснювальну записку. Тепер вона не здавалась їй такою вже довершеною. Боі пропустила одне прізвище. Учениця, що була присутня і якій дороге було власне прізвище, підвелася з-за парти й звернула увагу вчительки на помилку. Боі вибачилась і продовжила перекличку з того місця, на якому була збилась. Бабі трішки заспокоїлась. З такою вчителькою її записка, мабуть, пройде непоміченою. Коли настав час, вона понесла щоденник до кафедри разом із двома іншими дівчатами, що були відсутні вчора. Стояла перед кафедрою, серце калатало. Але все пройшло добре.

Бабі повернулася за свою парту й продовжила спокійно слухати урок. Торкнулась вилиці. Та набрякла й боліла. Її мати, повз увагу якої нічого не проходило, навіть коли вона була заспана, вранці спитала, що трапилось.

— А, нічого. Це я вчора вдарилася об двері моєї кімнати в темряві. Вони були напівпрочинені.

Рафаелла повірила. На щастя, інших видимих ран не було. Однак — вона знову збрехала. Укотре. Це було вже занадто. Поки що її ніхто не викрив. Але якщо продовжувати у такому ж дусі, рано чи пізно вона попадеться. Ще не знала, що цей момент небезпечно близький. На парту впала записка. Палліна усміхнулась зі свого місця. Бабі відкрила її. Це був малюнок. Одна дівчина лежить долі, а інша стоїть над нею у позі боксера. А вгорі великий напис: Бабі ІІІ. Це була пародія на