Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

Він знову обернувся на Пабло, який саме до нас підійшов. Той кивнув, ніби даючи дозвіл на відповідь.

- Що вона зробила? - вигукнув я, не в силах чекати. Уява в мене багата бл*дь, малювала вже багато картин.

- Вона сьогодні ходила в поліцію, і якщо все пішло так, як ми планували, то Αлонсо вже затримали, і склад його теж накрили, - на одному диханні випалив братик.

По мені ніби крижаний шторм пронісся зсередини, згортаючи все в тугу снігову грудку. Куди вона ходила? У поліцію? Так ось чому вона сьогодні пізно повернулася з пробіжки і поводилася дивно. І ці двоє. Навіщо? Я вперився поглядом у землю, розгублено проводячи рукою по волоссю.

- Навіщо?

- Бо почула вчора, що тобі зустріч призначили.

- І вирішила таким чином підставити сама себе? Її ж тепер можуть не випустити з країни. Уявляю, що вона могла їм розповісти.

У роті пересохло, розуміючи, які саме подробиці могла викласти Емілія. Божевільна! Яка ж вона божевільна. Дихання перехопило. Її ж і посадити тепер можуть, якщо вважатимуть за потрібне.

- Не злись на неї, - подав голос Пабло. - Ми втрьох це придумали. Не одна вона.

- Так, але в поліції не ви світилися, - рявкнув я.

Ось чому Алонсо досі не подзвонив. У голові миготів мільйон думок, але жодна не могла сформуватися повністю. Єдине, що я розумів - це те, що Емілія ризикувала собою, щоб подарувати мені те, про що я мріяв останні кілька років. Свободу.

Розвернувся до машини, і майже бігом попрямував до неї. Мені потрібно побачити Емілію. Потрібно дізнатися, що тепер буде, і постаратися вжити хоча б якихось заходів. У мене є пара знайомих адвокатів, які можуть допомогти в разі потреби. Серце билося o ребра з такою силою, як ніколи раніше.

- Куди ти? - крикнув ззаду Мігель.

- Додому. Ви їдете, чи тут залишаєтеся?

Вони наздогнали і сіли в машину. Мігель уперед, Пабло позаду. Поки їхали до центру, мене вивертало від бажання побачити її швидше. Убити. Задушити за те, що накоїла. А потім притиснути до себе і цілувати. Довго. Жадібно, глибоко. Щоб божеволіла. Дурна! Ідіотка! Кохана! Серце стискалося, усвідомлюючи, на що заради мене пішла ця дівчинка. Моя дівчинка!

- Не хвилюйся! - подав голос Пабло. - Їй навряд чи світить якесь покарання. По-перше, вона громадянка іншої країни. По-друге, вона якось знайома з капітаном поліції, і, як я зрозумів, він їй довіряє.

Не встиг я відповісти, як два телефони видали звук вхідних повідомлень. Я потягнувся до свого і почув, як Пабло ззаду вилаявся.

Глянув на екран і завмер, забуваючи про дорогу.

"За мною приїхав тато. Я їду..."

Якби в мене зараз вистрілили, це б не було так несподівано, ніж те, що плило перед очима розмитими літерами.

- Де ти? - крикнув Пабло, і я, кинувши загальмований погляд у дзеркало заднього виду, побачив, як той тримає біля вуха телефон. - Я зрозумів, ми приїдемо. Ми в центрі зараз, дочекайся, Емі.

- Де? - проричав я.

- До вертолітного майданчика під'їжджає. Це де площа. - Я різко вивернув кермо, звертаючи в бік площі. Серце гуркотіло у вухах.

Не встиг я переварити думку про те, що можу втратити її, як дійсно її в мене відбирають. Я мчав як ненормальний, краєм ока помітивши, як Мігель пристебнувся ременем і вчепився пальцями в дверну ручку. Але мені було байдуже, аби встигнути. Їхати звідси до площі хвилин двадцять, начебто небагато, але, коли потрібно, щоб час зупинився, він, мати його, завжди як на зло, прискорює свій хід.

\* * *

Емілія

- Поїхали, сонечко! Час! - взяв мене за лікоть батько через двадцять хвилин. Я таки вмовила його почекати, але вони ще не приїхали. Обернувшись ще раз, я гарячково чіплялася поглядом за автомобілі, що проїжджали повз по трасі. Жодного знайомого.

- Тату, ще п'ять хвилин, будь ласка! - благала я, відчуваючи, як підборіддя починає тремтіти.

- Ми запізнимося на літак, Емілія, і потім доведеться кілька годин чекати в аеропорту. Ти вже попрощалася. Їдемо! - тато махнув рукою, і гелікоптер озвірів, здіймаючи вітер і шум від лопатей. Волосся впало мені на обличчя, і я рефлекторно його відкинула. Тато тягнув мене вперед за руку, поки я оберталася і спотикалася.

А потім я побачила його... Білий позашляховик, що на швидкості звертає з траси і мчить у наш бік. Серце спочатку завмерло, а потім понеслося як заведене. Я істерично розсміялася, не помічаючи, як з очей котяться сльози. Вирвала руку і пішла назустріч. Швидше, ще швидше, прискорюючи крок. А потім побігла. Машина мчала дорогою, а потім різко загальмувала. Двері відчинилися, і за мить я побачила фігуру Андреса, яка швидко рухалася в мій бік. Тато, напевно, остовпів, спостерігаючи, як незнайомий хлопець у забруднених бриджах, біжить до його доньки, а вона, наче ненормальна, встрибує на нього й обхоплює долонями шию.

- Емілія! - моє серце б'ється в унісон із його, коли міцні руки стискають до болю, а губи шепочуть. - Я думав, не встигну! Дівчинка моя, моя espina! - ставить мене на землю, обхоплює обличчя долонями, і дивиться в очі. Вітер тріпає чорне волосся, а я гладжу улюблене обличчя холодними пальцями, не маючи сил що-небудь сказати. Слова зникли. Всередині лише всепоглинаюче щастя. Бачити його, хоча б ще раз обійняти! Відчути смак губ, і зовсім не важливо, що все це на очах у батька. Татові давно пора зрозуміти, що його маленька дівчинка виросла, і тепер теж розуміє, що означає кохати!

Андрес гладить мене великими пальцями по щоках, відводячи за вуха волосся, що раз у раз летить в обличчя, а потім посміхнувшись, перекрикує шум літака:

- Я кохаю тебе, Емілія!

І все. Відчуваю, як ноги відмовляються мене тримати, і я просто божеволію від його зізнання. Тягнуся до Андреса, і він цілує мене. Накриває потилицю долонею і притискає до себе, а я відчуваю на губах присмак власних сліз.

- І я кохаю тебе, Андресе! - крізь поцілунки кричу у відповідь, і бачу улюблену посмішку на смаглявому обличчі. Він знову тягнеться до мене, і ми губимося в довгому поцілунку, намагаючись запам'ятати його на довгий час уперед.