Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

незліченних і різнорідних стадах книг без міри, без розбору, без гавані» (II, 39). Бездумне й безмірне поглинання книг не приносить ні задоволення, ані справжніх радощів, їх може дати лише неспішне, вдумливе, поглиблене осягнення — «жування», за виразом Сковороди. «…Розжуйте, розкусіть, розтовчіть, розбийте й зруйнуйте цього ідола, роздеріть лева, цього диявола, і знайдіть всередині сховану їжу й солодкий сік вічності…» (II, 41).

Але щоб навчитися, щоб уміти, треба спочатку бажати. Треба бути готовим відмовитися від легкого «багаточитання» задля трудного «довгожування». Скільки навколо тих, хто йменує себе вченими лише на тій підставі, що «багато жеруть для самої дизентерії» (II, 328), не завдаючи собі жодних зусиль пробитися під шкаралущу до ядра горіха, очистити зерно істини від полови, бруду, суєслов’я, розгледіти «сутнє через буквальний смисл» (II, 412).

Сковорода не шкодує в’їдливих епітетів для характеристики подібних «читців»: «поганські мудреці» (I, 120), «беззубі скоти» (І, 232), «церемоністи» (І, 373), той, «що спить на Біблії» (II, 34), «глупий книжник» (II, 35), «ті, що сплять, сказати б, на Біблії» (II, 328). Їхня зброя — марновірство, котре «гірше від безбожництва», немає «більш смертоносної для суспільства рани». Марновір — не просто доґматик, талмудист, він войовничий доґматик, аґресивний талмудист, ворожий всякому інакшомисленню. Він гнівається, він «сумує, якщо хтось на південь, а не на схід з ним молиться. Один злий, що занурюють, інший біситься, що обливають охрещуваного. Один кляне квас, інший — прісний хліб… Та хто порахує всю павутину марновірних голів?» (II, 10).

Не з Богом виступає до боротьби Сковорода, богоборцем він не був, та й не міг бути, якщо дивитися на речі тверезо, з точки зору історизму; він бореться з «марновірством», доґматиками. Не Біблію як таку він відкидає, а буквалістське її тлумачення, здатне, на його глибоке переконання, лише спотворити правдивий сенс цієї книги.

Теоретично-філософським підґрунтям такого розуміння Біблії було вчення Сковороди про «три світи», найбільш чітко викладене в діалозі «Потоп зміїний». «Є… три світи. Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей, складений із незліченних світ-світів, і є великий світ. Інші два часткові й малі світи. Перший — мікрокосм, тобто світик, малий світ або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія. …У ній зібрані небесних, земних і глибинних створінь фіґури, щоб вони були монументами, які ведуть нашу думку у поняття вічної природи, прихованої у тлінній так, як малюнок у фарбах своїх» (II, 142).

В останньому означенні вгадуємо елементи семіотичного підходу — згадувані тут «фіґури» й «монументи» виконують функцію знаків, котрі вказують, відповідно до певного «коду», на те або те поняття.

З підставами такого підходу Сковорода міг ознайомитися в роки навчання в Києво-Могилянській академії. В прослуханому ним (принайменше частково, в 1744/45 навчальному році) філософському курсі М. Козачинського був окремий розділ «Про знаки», де викладалося початкові знання із семіотики — зрозуміла річ, без цього терміна й на рівні тодішніх уявлень. Знаково-алегоричному тлумаченню Святого Письма перед буквалістським віддавав перевагу й Т. Прокопович[248].

Дослідники слушно відзначають, що ця традиція іде ще від античності й патристики, зосібна від Платона, Піфагора, Філона Александрійського, Климента Александрійського, Орігена, Максима Сповідника, Псевдо-Діонісія Ареопагіта. До тієї ж традиції відносяться і деякі праці пізніших авторів; один з них, «Світ символів» Ф. Пічинеллі, міг бути знайомий Сковороді в студентські роки, оскільки два примірники цього трактату зберігалися в бібліотеці академії. Книгами, присвяченими символіці й емблематиці, уславлені були бібліотеки Теофана Прокоповича та Стефана Яворського; останню після смерті власника передано до Харківського колеґіуму, де, як відомо, пізніше викладав Сковорода. Можливо, поміж ними філософ знайшов видану в Амстердамі 1705 року за наказом Петра І книгу «Символи та емвлеми», яка могла прислужитися йому при доборі малюнків-емблем для рукопису діалогу «Буквар миру».

(Причинки. 1788 року на базі цього видання, але в поліпшеному перекладі та із значними доповненнями, а також з коментарями на п'яти мовах, у Петербурзі вийшла книжка «Вибрані емвлеми та символи», перевидана потім 1811 року.

Цією книжкою, між іншим, у дитинстві захоплювався Лаврецький, герой турґенівського «Дворянського гнізда». «По воскресеньям, после обедни, позволяли ему играть, то есть давали ему толстую книгу, таинственную книгу некоего Максимовича-Амбодика, под заглавием „Символы и эмблемы“. В этой книге помещалось около тысячи частью весьма загадочных рисунков, с столь же загадочными толкованиями на пяти языках». Через багато років дорослий Лаврецький, повернувшись додому, де минули його дитячі роки, «нашел… несколько старых календарей и сонников и таинственное сочинение г. Амбодика; много воспоминаний возбудили в нем давно забытые, но знакомые „Символы и эмблемы“».

Турґенєв каже про «якогось» Максимовича-Амбодика, не знаючи, як можна судити, що Нестор Максимович Максимóвич-Амбодик, котрий випустив у світ книжку «Вибрані емвлеми та символи», — видатний учений-ециклопедист XVIII століття, медик, ботанік, фітотерапевт, засновник акушерства й педіатрії в Росії. Молодший земляк Сковороди, він народився 1742 року в сотенному містечку Веприк Гадяцького полку, на Полтавщині, в родині сільського священика. Закінчив Києво-Могилянську академію, потім медичний факультет Страсбурзького університету, отримавши там ступінь доктора медицини. Досконало володів французькою, німецькою та латинською мовами, що, властиво, й дало йому можливість підготувати «таємничу» книжку, ту саму, що нею захоплювався в дитинстві турґенєвський герой. Утім, головні його наукові праці присвячено медицині, а також ботаніці.

Залишається додати, що друга частина прізвища Максимовича-Амбодика виникла на греко-латинському ґрунті, її можна розшифрувати приблизно як «двослів'я» [ambo dic — двічі кажу], — це мало пояснювати двократне повторення лексеми «Максимович».)

Повертаючись до теми, зауважимо, що не можна виключати знайомства Сковороди також з поглядами Джордано Бруно на проблему символів; у кожному разі, судження італійського вченого про метафоричний сенс слів і, зокрема, деяких біблійних текстів певного мірою корелюють зі «символічним» підходом до Біблії Сковороди[249].

Передісторію та суть цього підходу Сковорода докладно викладає в діалозі «Кільце» устами одного з персонажів, Якова, розкриваючи символічний сенс окремих образів. Так, сонце в цій своєрідній знаковій системі означує істину, кільце, або змій, що згорнувся в кільце, — вічність, голуб