Читати книгу - "Слово про Ігорів похід"

Слово о полку Ігоревім

переклад Максима Рильського

Чи не гоже було б нам, браття,

Розпочати давніми словами

Скорбну повість про Ігорів похід,

Ігоря Святославовича?

А зачати нам отую пісню

По сьогоденних бувальщинах,

Не по намислу Бояновім,

Боян-бо наш віщий,

Як хотів кому пісню творити,

Розтікався мислю по дереву,

Сірим вовком по землі,

Сизим орлом попід хмарами.

Спогадає перших днів усобиці —

Випускає він десять соколів

А на зграю лебединую:

Котру сокіл доганяє,

Та перша і пісню зачинає —

Чи старому князю Ярославові,

Чи Мстиславові хороброму,

Що зарізав Редедю

Перед полками касозькими,

А чи красному Роману Святославовичу.

Боян же, браття, не десять соколів

Напускав на зграю лебединую, —

Накладав він на живі струни

Віщі персти свої,

І самі вони славу князям рокотали.

Зачнемо ж ми, браття,

Від старого Володимира

До Ігоря сьогоденного.

Ігор сей, славен князь,

Міццю розуму оперезав,

Мужністю сердечною нагострив,

Ратного духу виповнився

Та й повів полки свої хоробрі

На землю Половецьку,

За землю Руську.

О Бояне, солов’ю наш давній!

Тобі б сей похід ощебетати,

По дереву мислі пурхаючи,

Розумом ширяючи під хмарами,

Давню славу звиваючи з новою,

Летючи тропою Трояновою

Через степи на море.

Тобі б співати пісню Ігореві,

Ігореві, Олега внукові:

«Не буря ясних соколів

Занесла через поля широкі, —

Галич лине зграями

К Дону великому».

А чи так би заспівати тут,

Віщий Бояне, внуче Велесів:

«Іржуть коні за Сулою,

Слава дзвенить у Києві,

Сурми сурмлять в Новгороді,

Стяги мають у Путивлі-граді,

Дожидає Ігор брата Всеволода.

Каже йому буй-тур Всеволод:

«Один брат, один світ світлий, Ігорю,

Обидва ми Святославовичі.

Сідлай, брате, свої коні бистрі,

Мої-бо вже готові стоять,

Під Курськом осідлані.

А мої куряни — вправні воїни,

Під сурмами сповиті,

Під шоломом викохані,

З кінця списа годовані.

Всі путі їм відомі,

Яруги їм знайомі,

Луки в них напружені,

Сагайдаки відкриті,

Шаблі нагострені;

Самі скачуть, як вовки сірі в полі,

Шукаючи собі честі,

А князеві слави».

* * *

Глянув Ігор на ясне сонце

Та й побачив — військо тьма покрила,

І сказав до дружини-вояцтва:

«Браття мої, друзі вірні!

Лучче нам порубаними бути,

Ніж полону зазнати!

А сядьмо, браття,

На бистрі свої коні,

На синій Дон погляньмо».

Зажадалося князеві

На провіщання не зважати,

Пошукати долі на Дону великім.

«Хочу, — каже, — з вами, русичі,

Чи списа зломити

При полі Половецькому

Та й наложити головою,

Чи шоломом пити воду з Дону».

Ой же ступив та Ігор-князь

У золоте стремено

Та й поїхав по чистому полю.

Сонце йому тьмою шлях закрило,

Буря розбудила птаство,

Звіра в табуни ізбила свистом.

Див кричить на верху дерева,

Велить послухати землі незнаній —

Волзі та й морю,

Сулі та й Сурожу,

Корсуню ще й тобі,

Тмутороканський ідоле!

А половці дорогами небитими

Помчалися к Дону великому.

Риплять вози опівночі,

Мов ті лебеді ячать сполохані.

Ігор на Дон війська веде,

А вже лихо його тяжкеє

Підстерігають птахи на дубах,

Вовки грозу в ярах навивають,

Орли-білозерці клекотом

Звірину скликають на кості,

Лисиці брешуть на щити багряні.

О Руська земле, уже ти за могилою!

Довго ніч темніє.

Зоря світ запалала.

Сивий туман покриває поле,

Примовкає солов’їний щебет,

Галчиний гомін здіймається.

Загородили русичі

Поле щитами багряними,

Шукаючи собі честі,

А князеві слави.

* * *

У п’ятницю рано-пораненьку

Розтоптали вони полки погані,

Полки половецькі,

Стрілами у полі розсипались,

Умикали красних дівчат половецьких,

Тканинами, оксамитами та кожухами,

Ще й уборами пишними половецькими

Мости по болотах вимощували.

Багряне древко, а корогва біла,

Багрян бунчук, а держало срібне

Відважному Святославовичу!

Дрімає в чистому полі

Олегове гніздо хоробре,

Далеко залетіло-залинуло!

Не вродилось воно кривду терпіти

Ні від сокола, ні від кречета,

Ані від чорного того ворона,

Від поганого половчанина!

Біжить Гзак, сірим вовком стелеться,

Кончак слід йому показує

К Дону великому.

Ой рано вранці-пораненьку

Кривава зоря світ-день ізвістує,

Чорні хмари находять з моря,

Чотири сонця закрити хочуть.

Трепече в них синя блискавка —

Бути грому великому,

Литися дощеві стрілами

З Дону великого.

Тут же то списам поламатися,

Тут же то шаблям пощербитися

Об шоломи половецькі

На річці Каялі

Близько Дону великого!

О Руська земле,

Уже ти за могилою!

Се вітри, внуки Стрибогові,

Віють з моря стрілами

На хоробрі полки Ігореві.

Земля гуде,

Вода в ріках каламутиться,

Порохи поле вкривають,

Гомонять стяги,

Половці наступають від Дону,

Від Дону, та й від моря,

І відо всіх сторін широких,

Обступили полки руські.

Діти бісові поле чисте

Криком перегородили,

А хоробросильні русичі

Своїми щитами багряними.

Славний яр-тур Всеволоде!

Стоїш ти на полі ратному,

Сиплеш на воїнів стрілами,

Гримиш об шоломи половецькі

Мечами гартованими.

Де тільки тур виросте,

Золотим своїм шоломом посвічуючи,

Там і лежать зітнуті

Нечестиві голови половецькі,

Ще й шоломи аварські,

Шаблею посічені булатною —

Твоєю, яр-тур Всеволоде!

Чи то на рани зважати йому,

Що забув і почесті, й життя своє,

І веселий Чернігів-город,

І отецький золотий престол,

І всі звичаї та обичаї

Красної своєї дружини Глібівни!

Були віки Троянові,

Минулися літа Ярославові,

Одгули війни Олегові,

Олега Святославовича.

Той-бо Олег мечем незгоду кував,

Стріли розсівав по землі.

Як ступав він в золоте стремено

У Тмуторокані, —

Дзвін той чув син Ярославів,

Великий Всеволод,

А Володимир-князь у Чернігові

Уші собі щоранку затикав.

Бориса ж Вячеславовича

Хвальба на суд привела,

На тирсі зеленій

Погребний покров слала,

Карала за кривду Олегову,

Молодого князя відважного.

Тож із Каяли тієї

Ізвелів князь Святополк

Тіло батька свого взяти,

Між іноходцями угорськими покласти,

Везти до святої Софії київської.

Отоді за Олега Гориславовича

Сіялись-росли усобиці,

Гинули внуки Даждьбогові,

В княжих чварах віку позбавлялися,

Отоді в землі Руській

Не так ратаї гукали-покликали,

Як ворони крякали-кричали,

За трупи перекір маючи,

Чорні галки одна одну кликали,

На поживу вилітаючи у поле.

Так було за битв колишніх,

А такого побою ще не чувано!

З ранку красного до вечора,

З вечора до світу ясного

Летять стріли гартовані,

Гримлять шаблі об шоломи,

Тріщать списи булатні

У полі невідомому,

Серед землі Половецької.

Чорна земля під копитами

Кістьми засіяна,

Кров’ю полита, —

Тугою зійшли тії кості

На Руській землі!

Що то шумить, що то дзвенить

Перед зорею ранньою?

Ігор полки