Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

трапитись… Проти природи… Тут щось приховується“. Та він щосили з жовчю кричить, ніби справді літали коні Іллі. Начебто при Єлисеї плавало залізо, розділялись води, повертався Йордан, за Ісуса Навина зачепилося Сонце, за Адама змії мали людську мову… Ось! Начебто скоро кінець світу… Бог знає, можливо, наступного 1777 року впадуть на землю зірки… Що? Хіба не можна, щоб Лот був п’яний від нововичавленого вина?.. Хай воно в нас не хмільне, а від Бога все можливе…» Такий марновір «козлоголосить, проголошуючи ворогами та єретиками всіх, хто з ним не погоджується» (II, 9).

Блискучий знавець біблійних текстів, Сковорода укладає цілі реєстри виявлених ним несосвітенностей, що їх усіляко намагаються канонізувати буквалісти й марновіри. В діалозі «Кільце», який у значній своїй частині присвячено якраз тлумаченню Біблії, один з головних персонажів, Григорій, каже: «Дуже смішним нам видається, створення світу, відпочинок Божий після трудів, каяття й злість його, виліплення з глини Адама, ввітхнення життєвого духа, вигнання з раю, пияцтво Лотове, Сара, яка народжує, всесвітній потоп, стовпотворіння, піший перехід через море, жертвоприношення, лабіринт громадянських законів, похід в якусь нову землю, дивні війни й перемоги, чудне межування і т. ін. і т. ін.

Чи можливо, щоб Єнох з Іллею залетіли ніби в небо? Чи можливо в природі, щоб Навин зупинив сонце? Щоб повернувся Йордан, щоб плавало залізо? Щоб дівою після пологів залишилася? Щоб людина воскресла?» Повірити в подібні історії могла хіба «груба давнина», але ж «наш вік просвіщенний!» (І, 376).

Якщо в «Кільці» біблійні міфи названо «смішними», то в останньому, підсумковому своєму філософському творі, «Діалог. Назва його — Потоп зміїний», Сковорода не обмежується іронією. Тут постає алегоричний образ апокаліптичного змія, він вивергає потоки олжі й марновірства, які загрожують затопити всю землю. «Глянь, будь ласка, на всю земну кулю й на весь бідний рід людський. Чи не бачиш, яким болісним і тяжким потопом єресей, чвар, марновірств, багатовір’я й різновір’я хвилюється, збурюється, потопляється! А цей же весь потоп не зверху нам даний, а пекельна зміїна паща, відригуючи, виригнула, вибльовуючи, виблювала…» (II, 157). Духовне самознищення людини — ось яку загрозу несе ця паща…

…Послухаймо, однак, імовірні заперечення опонентів.

Чи це не є богоборство! — скажуть ті, хто хотів би будь-що оголосити Сковороду «філософом-атеїстом». Хіба Сковорода не зриває нещадно священні шати з «богдухновенних» книг? Хіба не піддає він їх знищувальній критиці, руйнуючи тим самим підстави релігійної свідомості?

Що ж, придивімося до проблеми пильніше.

Перше, що впадає в око: наставлення Сковороди до Біблії не є ні однозначно критичним, ні однозначно захопленим, воно вочевидь двоїсте. Вище вже було наведено приклади взаємозаперечних означень і характеристик. Подібна ж двоїстість притаманна й цілій низці окремих формулювань, побудованих на принципі антиномії. «…Подвійний смак у Біблії, — читаємо в „Бесіді 2-ій“, — добрий і лукавий, рятувальний і погибельний, хибний та істинний, мудрий і безумний…» (І, 303). У «Потопі зміїному» один з учасників діалогу каже: «…Біблія є і Бог, і змій». Його співрозмовник (а ведуть між собою розмову Душа і Нетлінний Дух) достоту вражений: «Як же так? Біблія є одночасно і Бог, і змій?» Дух продовжує наполягати на своєму: «Вона ж і плоть і дух, буйство й мудрість, море й гавань, потоп і ковчег… Не будь нетямуща й твердолоба! Міркуй меткіше!..» (II, 153–154).

Як же так? — спитаємо й ми, зостановившися в розгубленості перед цими парадоксами.

Спробуймо «міркувати меткіше», пошукаймо відповідь у більш розгорнутих означеннях. Ось «сила» байки «Гній та Діамант»: «Світські книги, безсумнівно, наповнені великою красою. Коли б вони спитали Біблію: чому перед нею вони й дещиці тієї слави не мають і нащо їй створюють вівтарі та храми? — „Сама не відаю, — відповіла б вона. — Я складена із тих-таки слів та мовлень, що й ви, і навіть ще з гірших та варварських. Але в безсмаковитих моїх водах, як у дзеркалі, ліпотно сяє невидиме, проте світле око Боже, без якого ваша користь порожня, а краса мертва“»(І, 117).

Іще приклад. «Прощай, соляний стовпе! — вигукує Сковорода в трактаті „Жінка Лотова“, маючи на увазі біблійну леґенду про жінку, яку за непослух Бог перетворив на соляний стовп. — Прощай, паскудне й дурне лице! Прощай, перелюбнику, душі й тіла вбивце! Залишайся німим, кумире! Остерігайся подібних! Відчиніть нам ворота правди! …Крім бабських байок і крім смертоносних соків, відкриває (Біблія. — Ю. Б.) нам друге, чисте, нетлінне, рятівне, наступне за отрутою, захребетне, останнє, вічне, Боже; щоб ми судили, дивлячись не на обличчя, а випробували закрите завісою і зачинене дверима…» (II, 57).

Ні, не просто собі двоїстість як марна гра парадоксами перед нами; радше — складна діалектична єдність супротиставностей, яка спирається на певну аксіологічну ієрархію. За олжею, за «дурним лицем» зовнішньою оболонкою, «завісою» криється справжня сутність — «нетленне», «вічне», «Боже»; в «страшній печері», в «підлих і похмурих зовнішностях, як у старому лахмітті, загорнуто премудрість, що сходить на серце людське, котрої всі й всілякі коштовності не гідні» (І, 244). Справа в тому, що Біблія тільки «з виду… є звичайною водяною ємкістю, але силою своєю — ланцюг красот і скарбів» (І, 401).

Як же оволодіти цими красотами й скарбами? Як продертися крізь «непрохідні хащі, непролазний терновник» у «чудовий, духмяний нагірний сад, сповнений безперервної втіхи» (І, 248)?

Є дві доконечні умови — треба бажати й треба вміти.

Вмінню Сковорода присвячує не одну сторінку, намагаючись підготувати зацікавленого й добросовісного читача до нелегкої, ба навіть «небезпечної» зустрічі з духовним «Голіафом» — Біблією. Її він порівнює ще і з левом, перемогти якого не кожен спроможний, «не всякому по-Якову», потрібні сила, сміливість, хист біблійного Самсона, щоб «знайти у жорсткому ніжне, в гіркому — солодке, у лютості — милість, в отруті — поживу, у буйстві — смак, у смерті — життя, у безчесті — славу…» (II, 38). «Мало читати, багато жувати» — така суть методу Сковороди. Цей метод він обґрунтовує докладніше в «Жінці Лотовій», назви розділів якої промовляють самі за себе: «Про страшну небезпеку в читанні» й «Про читання в міру». Остерігаючи від «пересичення» читанням багатьох, «до того ж з різними думками», книг, філософ нарікає на те, що ми часто-густо «блукаємо по