Читати книгу - "Коли приходить темрява"

Я згадав, що весь перемащений кров’ю. Ось у чому річ. Усі вони боялися крові. Нехай би ще сказали, що не люблять її вигляду! Чи її запаху! Це властиво для людини — його любити…

Я біг світ за очі. Поволі починав розуміти, що сталося. Тепер для всіх я став вигнанцем. Від сьогодні все життя мені потрібно буде переховуватися. Так, суспільство нещадно розправляється з тими, хто не хоче слугувати його усталеним нормам. Вони тепер уважатимуть мене психічнохворим. Та який же я психічнохворий? Я цілком звичайна людина. Людина, яка просто не захотіла боротися з власною сутністю. Яка просто не вважає це за потрібне. А всі решта обманюють і себе, й інших. Навіщо вони це роблять?

Я біг уже, певно, хвилин сорок. Сил у мене чимало. Я навіть не збавляв темпу. Трішечки боліла щиколотка. Щойно я помітив, що якимсь чином поранив великий палець правої руки. З нього сочилася кров. Певно, здер шкіру. Але то пусте. Аби тільки встигнути. Дивно, я зовсім не відчував страху. Десь удалині чулися поліційні сирени. Та вони були зовсім далеко. Ніхто мене не впіймає.

Я біг до ще однієї схованки, яку теж недавно придивився. Я знав, що там мене нізащо не знайдуть. Аби тільки встигнути! Вони хочуть відібрати в мене свободу, а я її не віддам.

Дорога виявилася неблизькою. Біг я безлюдними вуличками. Чомусь здавалося, що зможу дістатися до кладовища швидше. Перед моїми очима пропливали картини, які запам’ятав, коли ходив до Стаса. Зелений парк і спокій. Спокій. Нікому не спаде на думку там мене шукати. І ніхто не зможе мене там знайти.

За моїми підрахунками, залишалося бігти лише хвилин двадцять. Я завернув за ріг.

Сволота! Дві поліційні машини чергували тут, немов чекаючи на мене. Я не встиг утекти. Вони навіть не дали мені шансу. Ще кілька хвилин — і мої руки опинилися в наручниках. А щоб вам!..

Мене посадили у в’язницю. Суд визнав мене божевільним, і зовсім скоро мене повинні перевести до психіатричної лікарні. Дурні, який же я звихнутий? То всі ви несповна розуму, а я нормальний!

Що б вони там не говорили, але зовсім скоро я вийду звідти. Я не дозволю їм обмежити мою свободу… Цікаво, де зараз Валерка? Я так і не встиг прибрати цього довбня. Якого чорта він звалився на мою голову? Саме тепер, коли я нарешті віднайшов волю?..

Пам’ятаю, як усе починалося. Це так солодко згадувати. Початок моєї свободи… Так, було важко, важко відважитися переступити межу, але…

…Правду кажуть: коли ти малий, тобі легше на щось наважитися. Тебе не спиняють жодні перешкоди. Менше за все тебе хвилюють думка суспільства і досвід людства. Ти ще зовсім вільний від цього.

Ті дві кози були не єдиними, хто знущався наді мною в новій школі. І в старій мене теж не любили. Чому? Я ніколи нікому нічого поганого не бажав. Завжди був тихою й спокійною дитиною. На відміну від мого зведеного брата. Той був повною моєю протилежністю. Завжди веселий, хоча ніколи не нахабний. Його не чіпали. Ні в старій школі, ні в новій. Чого не скажеш про мене.

Але я не став того терпіти. Змусив себе змінитися. Саме відтоді наказав собі забути про сльози. Якщо хочеш бути могутнім, ти повинен від них відмовитися. Вони роблять людину слабкою. Саме тоді я й став сильним. І тоді вперше в житті я помстився.

Вони побили мене так, що я потрапив до лікарні. Коли отямився й зрозумів, що сталося, заплакав. Заплакав від безсилля, від страху. Адже потрібно було рано чи пізно повернутися до школи. Як не вони, то інші могли зробити зі мною те саме. Спершу я просто не наважувався сказати батькам та поліції, хто все це зі мною вчинив. А потім і взагалі передумав. Я мав помститися сам. Тільки так я міг стати сильнішим. І я це зробив.

Я заманив їх у той старий занедбаний будиночок поблизу школи… І досі пам’ятаю запах горілого тіла. Тоді мене навіть трішечки знудило. І досі в пам’яті лунають їхні крики. Але в той момент це було для мене справжньою музикою. То кричали ці дві кози, які наважилися підняти на МЕНЕ руку. Мені й зараз час до часу чуються їхні крики.

Спершу я дещо боявся. Так, певний час мене навіть трохи мучило сумління. Я навіть заприсягнувся, що більше ніколи ні з ким такого не зроблю. Власне, я виконав свою обіцянку: нікого й ніколи більше не підпалював. Але й жодного разу не шкодував через те, що вчинив тоді…

Минав час. Я майже забув про те. Але якось побачив один фільм. І там показали, як горить жива людина. І я згадав. У пам’яті зринуло все. А потім там була сцена, у якій розстрілювали людей. Ніколи не забуду, як їхні мізки вилетіли з голови й розбризкалися по стіні. Тоді я злякався. Але потім второпав: навіщо боятися? Це кіно. Але й у житті таке трапляється. Відтоді я не пропускав жодного подібного фільму — американського чи ж російського. Доводилося робити це потайки, адже батьки тоді ще не дозволяли мені дивитися такі стрічки. Та я просто не міг без них…

Якось я бачив, як машина збила людину. Просто переїхала. Оце було цікаво! Ніколи цього не забуду. Навіть передати неможливо, яку величезну насолоду я тоді отримав, дивлячись на те розмащене по асфальту тіло.