Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

же трійко, та й свекрухи ж нікуди не дінеш слабої, хоч, гріх сказати, і дітей вона, здоровою бувши, доглядала, як своїх, і господарство вела, мордуючи і мене коло себе,— поділилася Маринка найболючішим.— Не живу я з ним, а роки йдуть, то хочеться ж часом і мужа пізнати, даруйте на слові! Пекло мені і з ним, і з матінкою!

— Спасибі за довіру, Маринко. Не знав я отого всього,— дістав Сірко череса з тобівки, що висіла на ключі.— Ось трохи пеньондзів візьми і купи, що необхідніше, і собі, і дітям, і свекрусі, лише не Данькові,— подав він їй у жменю стовпчик талярів.— Данькові не давай і не кажи нікому за цей мій дарунок.

— Свате любий! Чим же я вам віддячуся, і з якої нагоди ви отак мене обдарували?

— Не тебе, Маринко, а дітей, моїх небожат, і матір мою колишню...

— Вона ж тільки те й знає, що клене вас! Вона й жону вашу підбиває!

— Мені з того ні гріє, ні знобить, люба! А допомагати їй я навіки заборгований!

— Дивно мені,— зам'ялася, щось не осмілившись вимовити Сіркові, своячка.— То ви поговорите з Даньком?

— Неодмінно і при першій нагоді! — сказав палко Сірко.

— То хай береже вас Бог, а мені дозвольте вже йти додому.

— Ходи здорова!

— ...Все вже тут продається, як у бояр, і все купується, як у баши-бузуків,— признався Сіркові того ж дня ввечері неговіркий Артем при Сабрі, коли вони сіли погомоніти в дворі на скамниці.— А Данько — перший здирця, переплюнув їх усіх разом!

— Він, пане Іване, той же бей, мурза чи й хан,— додав свого і Сабрі.

— Ми тут ні в сих ні в тих, бо керуємося та вправляємося самоврядуванням і утримуємо лише ратушу та сотню, а Данько і ратушний, і сотенний нібито за наказом самого Хмеля,— продовжив Артем.— Утримок ратушний він пропиває та й на сотню не все дає, що належить, бо ж перелюбниць у нього — як маку в маківці. Ні один сусіда: чи міщанин, чи козак, коли він не мордирця, не може з ним мирно жити, якщо чимось не сильніший за нього. Якимись Стасенками грозить, Капустою і самим гетьманом тому, хто не вважить його. Було б смішним те все, коли б люди не плакали від нього. Данько лише тебе, брате, одного боїться, як я зауважив. Прямо диву даємося,— розговорився Артем.— Чимось прошпетився він перед тобою, брате, інакше не поясниш того.

Сірко відчув необхідність втручання і певність, що воно буде дійовим і прояснювальним. Спливли йому на пам'ять і чутки, що буцімто Настку ординцям продав Данько, але без доказів нагадувати про те не годиться.

«Пригрозити йому, звичайно, не завадить: і за Маринку, і за Капусту, Стасенків та гетьмана, і за здирства з ратушними та сотенними коштами»,— подумав Сірко, вирішивши кінцево.

Засіло йому в голові спостереження, що, врядуючи тут за гетьмановими універсалами, люди не чули себе в опостійненні, чекали якихось вияснень, не забуваючи, що їхнє самоврядування — це тільки пільги царя, які той може будь-коли скасувати. Чув, що слобідські козаки-черкаси, як тут називали себе викітчани і збіглі люди з Ко-Лугів та Мещерів, Богданові потрактування з царатом осуджували як шкоду і збиток для козацького поспольства. Про те, що викітчани — не козаки, не було й мови. Загальним було переконання, що треба потерпіти оті потрактовки, доки кінцево буде відваджена від України Польща, а вже потім виясняти стосунки та помежжя з царем. Загал, сполеченство тутешнє і не думало в майбутньому підтримувати заміну польського панства своїм, старшинським, а не те що боярським, московитським. Сірко вірив розмовам, бо боярин, тепер воєвода, Ромодановський у Білгороді-острозі боїться об'являти стрільцям чи черкасам жалувані йому землі, як і дехто з гетьманових старшин.

Наслухавшись свіжих чуток-від про злигодні і кривди, лиха і нужди, поговоривши з Даньком про його здирства, облудства і шельмування, Сірко зрозумів, що і врядування тут самопливне, хоч і керується універсалами, і Данько дійсно має відношення до викрадення Настки. А після розмови з отцем Вустимом у Мерефі упевнився, що всі його висліди вірні та що є ще необхідність подумати про синів — Петра і Романа.

— Хлопчики вдатні до науки,— говорив йому переконливо отець Вустим,— як і дівчатка, отож є нагайна потреба навесні відвезти їх до Київського колегіуму,— піймав Сірко в словах екзарха і клопітняву Софії.

— Побачимо, пане отче,— відказав роздумливо і завбачливо.— До весни ще ж дожити треба,— натякнув загадково, навмисне залишивши невизначеним морочне для нього питання. В пригоді стала щира обіцянка воєводича: «Дрогий, милостивий мосьпане... Прийняв би рідніше за рідних, хоч би на час вишколу...»

Зміст листа Собеського не полишав Сірка, але з часом, засвоєний напам'ять, ніби роздвоював його, ділячи шляхту на добру і недобру, милостиву і хижу, нелюдяну та нікчемну, чого досі не було. Оте ділення залежало і від вісток про бойовища з ляхами. Покалічений козак-мереф'янин сповістив йому, що Богун залишив Вінницю, Шаргород та Меджибож і що міста ті спалені ляхами до тла, і це лише посилило роздвоєння. Більше того, той же козак на власні очі бачив цілі подорожні намиста повішених та купи спалених посполитів-черкасів поміж цими містами. Отож Сірко і додому їхав із Мерефи, і вдома не знаходив собі місця, переймаючись ненавистю до ляхів, як до нелюдів і пам'ятаючи водночас листа Собеського.

Роздвоєність ще й тому не зникла в ньому назовсім, що навіть сама крульова Жечі Посполитої, Марія-Луїза, в присутності своєї гості, королеви Франції Анни, обурилася тим вандальством і варварством, справивши поминальну месу по «вшистких убієнних і заменчених». А чутка про смерть папи