Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

ньому небезпечний садистський порив. Цей трагізм народної людини з усією глибиною експресії виписаний у творчості В. Стефаника. Так, український батько у ситуації несвідомого відчаю стає дітовбивцею («Новина»). «Отаких історій, — писав В. Стефаник, — так багато дієся по селах, що вони, як опирі, кров випивають. Все то є матеріал для заповнення „новинок“ газетярських. Ой, так гірко!»[864].

З. Фройд виходив з того, що метою онтогенезу є смерть, оскільки вона була раніше, ніж життя. Це дає підстави розмірковувати над проблемою походження не лише індивідуального життя і його потенційної мети, але й національного. Виявляючи поряд із сексуальним потягом потяг до смерті, Фройд висував гіпотезу, що людський організм хоче померти лише по-своєму[865], тому потяги до самозбереження і самоствердження призначені для того, щоб забезпечити організму іманентний шлях до смерті й уникнути всіх неорганічних для цього можливостей. Внутрішня закономірність смерті, її внутрішні причини є абсолютною необхідністю, обумовленою сутністю життя (первісним резервуаром лібідо, або життєвої енергії). Часткова випадковість, що перериває процес життя, передбачає насильницьке витіснення лібідозної енергії. Психоаналіз літературних текстів 20-х років XX ст. дає змогу з’ясувати: смертоносною випадковістю чи закономірністю для українського філогенезу була модернізація колоніалізму на основі активізованого потягу до вбивства. Історію свідомого українського пошуку державності поступово витісняла епоха несвідомого маргінала, який втрачав творче національно-державницьке бажання. Цю смертельну в духовному аспекті епоху підготували хитка позиція духовно активної верхівки, світоглядна й аналітична слабкість національної аристократії, яка мала створити державу.

З погляду психоаналізу, якщо невроз достатньо неусвідомлений і неподоланий, то в онтогенезі відбувається його перехід у психоз (божевілля), що відповідає семантиці смерті індивідуального або національного характеру. Головною ознакою психозу стає втрата принципу реальності. В українському філогенезі, тобто у психоісторії української літератури 20—30-х років XX ст. невротична порубіжна (модерністська) позиція поступово переходить у психотичну (пост-модерністську). Саме тоді розпочалася епоха українського реального (несвідомого) постмодернізму. У західноєвропейському дискурсі у 50-х років розпочинається епоха свідомого постмодернізму, тобто рефлексивне усвідомлення історичної психотичності, що витворило дві моделі тоталітаризму в Європі — німецький фашизм і російсько-імперський сталінізм.

Західний свідомий постмодернізм другої половини XX ст. був імітацією історичного постмодернізму: символічна імітація розгорталася з допомогою текстів заради пізнання людини у незвичайній історичній ситуації. Так в аристократичному проекті європейських літератур формується свідомий інтелектуальний дискурс на основі розіграного, імітованого божевілля, що виявляє новий виток самосвідомості національної людини. Тобто ситуація божевілля програється інтелектуально, щоб пізнати її ймовірні наслідки і смисли. Наприклад, роман німецького письменника П. Зюскінда «Парфуми»(1985), розігруючи для масового читача детектив про серійного вбивцю, для елітарного читача символізує сучасну ситуацію як пришестя Антихриста, яка дає змогу психологічно пізнати диявола. Однак в українській психоісторії 20-х років «реальне пришестя Антихриста» розвертає національну історію у протилежний бік[866]. Російсько-імперська провокація світоглядної мішанини марксизму, більшовизму і християнства моделює для одержимого українського романтика-маргінала ілюзію соціальної істини, пробуджуючи інстинкт вбивці.

Аналізуючи пророцтво Ф. Ніцше, О. Пахльовська зазначає: «Власне, збулося пророцтво Ніцше, який напередодні своєї смерті в пороговому 1900 році проголосив мораль „вампіризмом“ і попередив: „Поняття політики цілковито розчиниться в духовній війні…: будуть війни, яких ще ніколи не було на землі“. Напророкований Ніцше Діоніс, який протиставив себе Розп’ятому, продовжував п’яніти від людської крові. Камю, який побачив свій Париж під п’ятою цього п’яного Діоніса, розумів: цього не можна зупинити. Цього не можна виправити. І навіть якщо ця Чума колись і відступить, то „мікроб чуми ніколи не вмирає“. Залишається шлях самотнього бунту, відтак і „абсурдного“. Але саме з цього „абсурду“ народиться новий сенс історії»[867]. У психоісторії української літератури набував тотального поширення у 20—30-ті роки і виявив свої страшні наслідки на ґрунті національної романтики мікроб несвідомого постмодернізму. Тому необхідно розрізняти російсько-імперський постмодернізм, у тіні якого постала українська психотична позиція 20–30 років, і західноєвропейський постмодернізм, що формується значно пізніше, ідеологічно й естетично вбираючи в себе російську карамазовщину та її тлумачення.

Більшовицька революція 1917 року з її імперським фрустраційним смислом (йдеться про фрустрацію українського національно-державницького бажання), спровокувала реальну психотизацію українського характеру в 20—50-ті роки. Невипадково тогочасний наратив постає «як повість-притча про велику божевільню, виходом з якої може бути лише смерть»[868]. Безумство стає головною метафорою загальнонаціонального буття[869].

Модерністська українська література порубіжжя на невротичній стадії актуалізувала індивідуалізм, що став символічним виходом з традиції національного роду, викликав меланхолію. Самотнє Я переживало страх, сум’яття, потребу створити надійну національну структуру, що спонукало В. Винниченка до символічного моделювання модерної національної сім’ї. Натомість несвідомі колективістські тенденції, що розгорталися у психіці маргіналів на тлі індивідуалістичного провокативного модернізму, заполонили тогочасну загальноєвропейську психологію. Про цей маргінальний дух Європи Г. Гессе писав у романі «Деміан» (1919): «Цей потяг до стадності, коли люди біжать одне до одного (пани до панів, робітники до робітників і т. д.) означав, що вони вражені страхом смерті. Ці люди, які так боягузливо об’єднуються, сповнені страху і злості, жоден не довіряє іншому… Але все-таки це буде недаремно. Це покаже непридатність нинішніх ідеалів, зітре богів камінного століття. Це означає, що світ у його теперішньому вигляді хоче померти, хоче загинути, і так і буде»[870].

Насильницьке повернення активізованого на порубіжжі українського модерного характеру у чужорідний симбіоз (модернізоване імперське тіло) супроводжувалося меланхолією, адже бажаний синтез (в органічній для національного психотипу Державі) ставав неможливим. Прагнення повноцінного синтезу індивідуального Я з національним соціумом і його чужорідна підміна новоколоніальним симбіозом й зумовила тотальну депресивність, проти якої розгорталася неусвідомлена активізація садистського імпульсу, що, розпочавшись в лоні модерної синівської національної аристократії, згодом поширилася на весь «революційний» народ.

Матеревбивство як синівське порушення батьківського коду мужності

На психотичній стадії психосемантика божевілля проявляється передусім у молодих творців епохи, які належали до модерного синівського покоління на стадії формування, тобто перебували у пошуці батьківської мужності — В. Підмогильного, М. Куліша, М. Хвильового, Т. Осьмачки, Є. Плужника, Є. Маланюка та ін. Яскравим прикладом збожеволеності синівського Его у ситуації імперського ідеологічно-психологічного експерименту є новела «Я (Романтика)» (1924), яку слід вважати знаковим текстом, «силовою точкою» цього етапу психоісторії української літератури. Присвячена вона новелі «Цвіт яблуні» (1902) М. Коцюбинського. Подібність цих новел одночасно вказує на суттєву відмінність психологічних станів героїв — меланхолії і печалі. Печаль батька у зв’язку з реальною втратою дитини викликає психічне роздвоєння, яке виписує Коцюбинський на основі власної психобіографії, однак це роздвоєння не означає психотичності, тобто не призводить до деструктивної зміни характеру. Розрізняючи печаль і меланхолію, З. Фройд звертав увагу, що печаль є реакцією на втрату улюбленої людини або батьківщини, свободи, ідеалів тощо, а меланхолія, яка нагадує печаль своїм страждальницьким настроєм, належить до неврозу, що прямує у психоз, оскільки характерною