Читати книгу - "Маргаритко, моя квітко"

контакт із Флоріаном спантеличив, і вона так і не виголосила промову про перенесення боргів. Уся компанія раптово теж втратила інтерес до справи. Однокласники вичікувально поглядали на Маргариту і Флоріана. Яка напружена ситуація! Розсварені закохані помилково опиняються поруч одне з одним!

Маргариту це розлютило! «От свині, – подумала вона. -Ніхто мені не сказав, біля кого я сідаю! Всі тішилися наперед із того, який у мене буде глупий вигляд, коли я це помічу! У школі вони весь час тільки й чатують на те, щоби я почала з'ясовувати з Флоріаном стосунки, щоби зчинився неймовірний скандал! Саме тому вони мені постійно детально переповідають, що він на мене наговорює! Тепер вони сподіваються, що це нарешті станеться, і нетерпляче чекають на вибух велетенської бомби у присутності очевидців!»

Менше за все Маргариті хотілося вдовольняти цей хворобливий інтерес однокласників. З максимальною невимушеністю, на яку тільки була здатна, вона відкинулась у кріслі назад і вдала, ніби близькість Флоріана не становить для неї жодних проблем. А от Флоріан не був невимушеним. Здавалося, він почував себе дуже незатишно. Його писок став рожевий, мов у поросяти, він нервово крутив у руках склянку з колою, з усіх сил намагався дивитися так, аби навіть найменший шматочок Маргарити не потрапив у поле його зору. Хлопець намагався вдавати, ніби і не помітив, що крісло поряд із ним уже зайняте. Дуже голосно та метушливо він почав розповідати Отті Горне-кові одну «офігенну історію» про те, що з ним буцімто сталося вчора ввечері. У цій «офігенній історії» йшлося про те, що Флоріан цілу ніч пив, і про всілякі «п'яні подвиги», які закінчилися тим, що він – буцімто – видряпався в парку на ліхтар і наблю-вав звідти якомусь перехожому на солом'яний капелюх. Слухати цю маячню було прикро не лише Маргариті, але й усім присутнім. Старшокласники похмуро втупились у келихи з пивом, горнятка з кавою та склянки з колою. Навіть Отті, який ніколи не вирізнявся надмірною делікатністю, слухав дуже стримано і кидав на Флоріана несхвальні погляди. Якби Флоріан міг адекватно реагувати на сигнали однокласників, то мав би здогадатися, що найліпше було би зараз цю «офігенну історію» плавно заокруглити. Однак він так захопився, що не контролював уже ні сили звуку, ні швидкості мовлення. Він натякав на якісь сексуальні пригоди та вживання наркотиків, – усе це гейби мало місце після видряпування на ліхтар, – і сміявся сам до себе, голосно та верескливо. А оскільки ніхто, крім нього, не сміявся, Флоріан компенсував цю відсутність реакції посиленням власного реготу.

Маргарита страждала. Раптом контроль за власною поведінкою перестав їй видаватись аж таким важливим. Не можна допустити, щоби Флоріан так ганьбив себе і виставлявся на посміховисько.

Маргарита поклала руку Флоріанові на коліно, міцно притиснула і тихесенько промовила:

– Припини, прошу тебе!

Важко було сказати, чи почув її Флоріан. Однак, продовжуючи змальовувати свою «офігенну ніч», він почав затинатися й, урешті-решт, закінчив свою історію млявою фразою: «Таке буває раз в житті…»

Полегшено зітхнувши, однокласники повернулися до обговорення проблеми боргів. Маргарита не забрала руку з Флорі-анового коліна, та вже не тиснула на нього.

– Слухай, Флорі, – сказала вона так тихо, щоби почути її міг лише він. – Це справді погано, якщо ти так на мене гніваєшся. Треба ж якось жити мирно.

– Певно, що так, – сказав Флоріан, втупившись у склянку з колою.

– Ніхто ж із нас не винен, що так сталося, – сказала Маргарита.

– Певно, що так, – сказав Флоріан, не відводячи очей від склянки з колою.

– Рано чи пізно це все одно би скінчилося, – сказала Маргарита.

– Певно, що так, – сказав Флоріан, припалив цигарку і простягнув пачку Маргариті. Маргарита похитала головою.

– Давай не будемо злопам'ятні, – сказала вона.

– Певно, що так, – сказав Флоріан і кинув пачку цигарок Отті Горнеку, який благально склав руки.

Маргарита помітила, що однокласники, незважаючи на жваву дискусію, потайки спостерігали* за їхнім діалогом і були розчаровані. Не сталося нічого, про що потім можна було би попліткувати! їх ошукали! Здавалося, навіть Ґабріела вважала так, бо вона невдоволено прошепотіла до Маргарити:

– Що з тобою, стара? Ти що, миришся з цим гадом?

– Тільки на засадах християнської людяності, – прошепотіла у відповідь Маргарита.

– Але ж цей гад поняття не має, що воно таке, – сказала Ґабріела.

– Зате я маю, – відповіла Маргарита. – Цього досить!

– Дуже помиляєшся, стара, – сказала Ґабріела і кинула на Флоріана нищівний погляд. – Можеш не сумніватися: завтра він буде вихвалятися перед усіма, що ти хотіла відновити з ним стосунки, але він тебе відшив!

– Не буде, – сказала Маргарита.

Ґабріела зітхнула й відвернулася від Маргарити. Точнісінько, як добросердна та досвідчена бабуся, котра розуміє, що молодь має вчитися на власних помилках.

Маргарита встала й підійшла до шинквасу. Іксі мила кухлі, клянучи свого шефа, котрий, на її думку, ніяк не може второпати, що посудомийна машина в наш час належить до стандартного устаткування кожної кав'ярні.

– Цей ідіот думає, що в мене шість рук! Дві, щоб обслуговувати, дві – щоби варити каву, і дві – мити посуд!

– А що ще сталося? – спитала Маргарита.

Якщо Іксі так люто кляла свого шефа, то в неї мусили бути й інші проблеми. Сама лише необхідність мити склянки не довела би спокійну Іксі до такого стану.

– Нічого! – сказала Іксі. – Абсолютно нічого!

– Справді? – недовірливо перепитала Маргарита.

– Справді нічого, – сказала Іксі. – Бо те, що Роберт знову зняв собі якусь дівку і забув про моє існування, не рахується. Я вже до цього звикла, і мене це не гребе!

Маргарита потягла себе за пальці. Жоден із них не захотів хрускати.

– Кого цього разу? – спитала вона.

Іксі жбурнула помитий келих на бляшану сушку з такою силою, що той розлетівся на друзки.

– Таку собі панюсю, – сказала вона, змітаючи скалки з сушки. – 3 проділом посередні і янгольськими кучериками. їй, певно, кортить спробувати всього, що забороняють матуся і татусь! Курить із ним траву і думає, що після цього вона починає все розуміти! На кшталт: «Ах, в яке зіпсуте товариство я потрапила!»

– Йому скоро набридне, – сказала Маргарита.

Іксі запхала до рота великий палець і висмоктала кров -вона порізалася скалкою від келиха.

– А мені що з того? – сказала вона. – Вчора він з нею звалив, здається, до Туреччини.

Нарешті Маргаритині пальці були готові хруснути.

– Не хочеш поїхати зі мною в будинок моєї мрії?