read-books.club » Сучасна проза » Пора грибної печалі 📚 - Українською

Читати книгу - "Пора грибної печалі"

219
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пора грибної печалі" автора Дмитро Михайлович Кешеля. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 92 93 94 ... 96
Перейти на сторінку:
дудлять.

— А звідкіля він у вас взявся? — спитав Михайло.

— Ей, ліпше не говорити, — махнула знервовано рукою господиня, — кілька років тому, тут, недалеко, знесли старезний особняк, де він і мешкав більше ста років на горищі. Почали зводити багатоповерховий будинок, а він припросився до мене. Я загалом не дуже поважаю нечисту силу, але цього пожаліла. Та й, зрештою, мати свого домового у наш невіруючий безбожний вік — це, погодьтеся, дуже спокусливо. А ви дуже спішите? — раптом різко спитала господиня.

— Вже пора, чекає робота, — глянув на годинник Голуб.

— Але навіть при всій поспішливості у вас, думаю, знайдеться п’ять хвилин. Хочу показати ще одну кімнату — повірте, не пожалієте.

При цьому господиня підійшла до внутрішньої стіни, застеленої шторами із старовинного, червоного бархату, розчинила їх і показала на голубі двері.

— Будь ласка, зайдіть на хвилиночку.

З якимось неприємним відчуттям, скоріше, острахом Михайло переступив за господинею поріг і зупинився. Він був знову вражений, але на цей раз — приємно.

Кімната була доволі простора. Вузька, високе вікно виводило в сад, звідки скрізь білосніжні занавіски текло м’яке зелене сяйво. Зліва, біля стіни, стояло старовинне дерев’яне ліжко, зроблене, видно, руками талановитого майстра із мореного дуба, і дбайливо застелене вовняним ліжником. У кутку, біля великої скляної шафи, всуціль закладеної книжками, стояла тумбочка. На майстерно вишитій салфетці лежав компас, пілотський шлем, планшет, заяложена карта і масивний морський бінокль. Посеред кімнати, здавалося, з-під землі здіймався важкий круглий стіл, застелений білою домотканою скатертиною. На ній стояла ваза із букетом дрібно-кучерявого червоного бузку і кругла, схожа на колбу, велика склянка, наповнена золотистим піском. Вся підлога була устелена дорогими килимами, а стіни дбайливо, зі смаком обвішані картинами — здебільшого портретами і пейзажами. З усього видно, роботи були написані талановитими руками. М’яке зеленувато-голубе сяйво ніжно лилося із саду в кімнату, і всі речі здавалися якимись нереальними, легкими і, бачилося, просвічуючись наскрізь, висять у повітрі.

Господиня, наче боячись потривожити зелений сон кімнати, обережно підійшла до столу, відсунула нечутно два стільці і запропонувала сісти.

— Ну, а як вам ця кімната? — спитала дзвінко, і її голос у цій на доторк відчутній тиші аж злякав.

Серед бедламу, який досі Михайлові довелось спостерігати в хаті, кімната нагадувала острівок умиротвореності, спокою і затишку серед розбурханої стихії. І він без усякого лукавства відповів:

— Ви знаєте, це як у казці із щасливим кінцем. Гарно тут у вас. Це, напевне, куток для дуже дорогих гостей.

Відповідь, видно, приємно вразила жінку. На її блідому, виснаженому безсонням чи хворобою обличчі спалахнув рум’янець, в очах засвітились іскорки, й господиня заспокійливо торкнулася Михайлової руки.

— Ах, любий ви мій, — мовила лагідно. — Всі мої дорогі давно уже на вічній гостині. Ось тільки їх відлуння залишилось зі мною, — обвела співчуваючим поглядом портрети молодих красунь — жінок, веселунів — кавалерів, задумані обличчя літніх чоловіків і дам.

Всі вони у цю мить, здавалося, насторожились на полотнах і чекали уважно, що повідає далі про кожного з них господиня. Навіть кольори на картинах — певне, від сонця, що пробившись крізь густі крони дерев, раптом сліпуче сяйнуло у кімнаті, — несподівано спалахнули якимось радісним блиском, свіжістю, і лиця дорогих жінці людей оживились бадьорістю.

— Це кімната мого чоловіка, — сказала господиня. — Він надзвичайно шанує чистоту і затишок. Йому їсти не подай, тільки аби вернувся з роботи в ідеально прибрану кімнату.

— А де ваш чоловік працює, коли не таємниця? — поцікавився Голуб.

Жінка сумовито усміхнулася, зітхнула втомлено, наче робота чоловіка була для неї непомірним тягарем, й мовила скоріше сама до себе:

— Він у мене льотчик. Довгий час пробув на пенсії. А потім раптом — й досі не прийду до тямки, що йому спало на гадку, — покинув мене й полетів… Вже пройшло чимало часу, а він і досі ще не повернувся з польоту. Напевне, в усьому моя вина. Я страшезно не люблю прибирати, а він дуже шанує чистоту і затишок… Все життя погрожував, що покине мене через безгосподарність. А я сміялась, бо знала, що чоловік мене до безтямки кохає і цього ніколи не вчинить. І, бачте, сталося. Але хіба моя вина у тому, що із дитинства мене ніхто не привчав до хатнього порядку? — спитала безпорадно жінка, шукаючи у співбесідника розради.

Потім встала, поправила на ліжку подушку, витерла рушником із підвіконня невидимий пил і, обернувшись до Михайла, весело сказала:

— Хочете, я вам розповім історію, в яку мало хто вірить? Але про те, що це було насправді, можу посвідчити якими завгодно документами і фотографіями.

При цих словах підійшла до шафи, відчинила нижню шухляду, витягла інкрустовану срібну шкатулку й поставила перед Голубом.

— Я народилась в одній із найбагатших родин Будапешта, — мовила притишено, чинно вмощуючись за столом. — Вся сім’я наша із древнього графського роду, а я вирішила стати актрисою. Ви не можете уявити, який переполох викликала моя неймовірна забаганка у титулованій родині. На той час, початок двадцятих років, актор вважався всього-на-всього клоуном, блазнем. Але я, наперекір усім забобонам, моралі, свому суспільному становищу, перемогла і стала-таки актрисою.

Останнє речення жінка вимовила рішуче, з неприхованою погордою, що вона таки принесла себе в жертву мистецтву, зуміла порвати з правічними законами роду, піднятися над ним духовно.

— Я грала у п’єсах Шекспіра, Мольєра, Шіллера, Чехова… Я кожного дня народжувалась, любила, страждала, вмирала, аби назавтра воскреснути знову. Я пережила сотні людських життів і доль. Ви уявити не можете, яке це велике таїнство — втілитися у чужу плоть і стати нею. І якщо я плакала, то справдішніми і чистими сльозами, і якщо любила… — тільки єдиний раз в житті так можуть кохати, коли страждала — такий біль зазнає лиш людина згорьована. Коли приходила вкрай знеможена зі сцени у свою акторську кімнатку, не могла туди увійти — від порога і аж до стелі все-все було викладено квітами. О боже! Мені здається, після того на землі не росло більше таких красивих і пахучих квітів.

Тут жінка на мить заплющила повіки, глибоко вдихнула повітря і вся просвітліла якимось бентежним щастям і натхненням. У цю хвилину, здавалося, вона знову, через пил давно зітлілих років, відчуває невмирущий запах букетів, дарованих шанувальниками її таланту. І цей запах був для неї не ефемерним, ілюзорним, а цілком реальним: він мав колір, своє обличчя, був відчутним навіть на дотик. Бачилося, кожна квітка знову розквітала в пам’яті жінки, розкривалася їй до останньої пелюстини, будячи такі прекрасні і водночас до сліз болючі і неповторні спомини.

1 ... 92 93 94 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пора грибної печалі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пора грибної печалі"