Читати книгу - "Пора грибної печалі"

— Я не хазяїн! Я домовий, — буркнув звичайним людським голосом карлик.

— А хто хазяїн?

— Хазяїна нема. Є господиня. Проходьте, — запросив домовий й пішов попереду в глиб сіней, перевалюючись на своїх невеличких товстих, як тумби, ногах.

Михайло обачно переступив поріг, призвичаюючись до потемків, і в обличчя йому вдарив важкий запах плісняви. Пообіч, на підлозі, лежав розкиданий старовинний посуд, майстерно плетені бронзові підсвічники, в кутках тьмяніли високі мідні вази, мережані ледь помітними візерунками.

— Дуріє стара господиня, розуму, що в малої дитини, — невдоволено муркотів домовий, прибираючи з-під ніг Михайла мотлох. — Ви заждіть, я трошки приберу, — звернувся вибачливо до Голуба й раптом лагідно усміхнувся. Михайло не міг уявити, що в цьому мавпоподібному карлику може жити посмішка. Усміх вмить змінив обличчя домового. Воно якось по-новому відкрилося, викликаючи вже не страх, а співчуття…

— Проходьте, — ласкаво запросив домовий, гостинно відчинивши двері на кухню. — Господиня зараз вийде.

Михайло зайшов у почорніле від диму, давно не білене приміщення і ніяково зупинився біля старомодного — теж чорного, як африканська ніч, кухонного шкафа.

— Хто це там до нас зайшов? — почувся дзвінкий, живий голос, і з бічних дверей вийшла жінка. У довгому, шовковому халаті, худа, середнього зросту, з папільотками, вся така рухлива — господиня належала до категорії людей, які у своєму житті зупиняються на певній часовій межі і залишаються далі незмінними до останньої судної хвилини. Подібним людям ніколи не потрапиш в роки. Побачивши Голуба, жінка радісно сплеснула руками і засокорила:

— Ах, це ви? Я вас так давно чекала. Знаєте, кімната пустує, пустує, а ви не з’являєтеся, не з’являєтеся…

Господиня говорила по-українськи, але з помітним угорським акцентом. Голуб придивився пильніше — на нього чекав новий сюрприз. Виявляється, він знав в обличчя цю жінку. Ось уже, здається, три роки, часто бачив її вранці і ввечері в центрі міста біля довідкової вітрини інформативної служби гідрометеобюро. Жінка зупинялася тут, уважно вивчала повідомлення, а потім щось старанно записувала у товстий зошит. Голуб якось уже запримітив, що вона приходила до вітрини вранці рівно о дев’ятій, а ввечері — о сьомій. По ній можна було звіряти годинник — взимку і влітку, за будь-якої погоди.

— Так ви здаєте кімнату? — спитав зніяковіло Голуб.

— Звичайно, звичайно, — проспівала господиня. — Атож, чого б вивішувала оголошення. Кімната пустує, багатьом тимчасово не влаштованим чоловікам нема де по-людськи й переночувати. Місто наше курортне, в готелях не розживешся. А я, будь ласка. Та й плати мені бозна-якої не треба.

— Я не надовго, — якийсь місяць-два, — почав виправдовуватись Голуб, гадаючи, що хандра у Наталі пройде швидко і через кілька днів вона прибіжить, слізно вимолюючи прощення. Проте, твердо вирішив, він на цей раз триматиме затяжну оборону. Нехай побігає, покрутиться і добре помізкує, як залишитися без чоловіка. Похникає, покусає лікті, швидко вивітряться їй з голови дорогі хутра, золото, імпортні плащі і модні туфлі.

— Мені все одно, — сказала байдуже господиня — живіть, скільки потрібно. Рік, два… До речі, звати мене Розалія. Розалія Людвігівна.

— Михайло, — простягнув руку Голуб.

— Ось і добре, познайомились. А тепер пішли, я покажу вашу кімнату.

Господиня провела Михайла у потемках довгим коридором і перед дерев’яними східцями на горище відчинила облізлі двері.

— Проходьте, — зайшла першою.

Голуб переступив через поріг, обдивився і перевів здивований погляд на Розалію Людвігівну.

— Ну, як вам, подобається? — запитала скоромовкою.

Михайло закліпав на господиню очима й знічено стенув плечима. Кімната була простора, проте стіни брудні, підлога струхлявіла, стеля заснована павутинням, застояне повітря давило на легені. До всього, коли не рахувати заіржавіле залізне ліжко, певне епохи австро-угорської монархії, трьохногий стіл-каліку, тут було зовсім пусто.

— Ну, квартира як квартира, — промимрив Голуб, — але де ж ті зручності, про які мовлено в оголошенні. Тут навіть світла немає, — показав на обірваний шнур, скручений черв’яком на стелі.

— Ах, дорогенький мій, — знову поспішливо заспівала господиня й взяла лагідно Михайла за руку. — Ви питаєте таке смішне — зручності. Ось дивіться, — показала через вікно на вуличний ліхтар. — Кожного вечора о дев’ятій годині він запалюється і світла цілком достатньо, повірте мені, аби поратись, а при біді навіть і книгу на підвіконні почитати. Далі — вода. Через вулицю стоїть колонка. Там вранці, доки нема черги, можна прекрасно помитися і заодно принести й мені води. Туалет, вибачаюся, на автобусній зупинці. Це ж зовсім недалеко — якихось півкілометра. А головне, у чому полягають всі зручності, — квартира майже в центрі міста. Ось так, молодий чоловіче! — сказала господиня й, з усього видно, залишилася вельми задоволена собою.

— Воно так, звичайно, центр є центром… Але в наш час, та й ще в місті, жити в таких умовах… Я знаю, що сказати? — белькотів Михайло.

— Ну що ж, я не нав’язуюсь вам. Це ваше право вибирати, — мовила розчаровано Розалія Людвігівна.

— Ні, ні, — запротестував руками Голуб. — Я не категорично проти. Але спробую, може, щось краще підшукати. А коли ні, обов’язково повернуся до вас, — сказав заспокійливо, аби якомога швидше відчепитись від господині й вийти на вулицю, на свіже повітря.

Тільки вийшли з кімнати, як в кінці коридорних потемків майнула приземкувата постать домового. Видно, він хотів, ховаючись від господині, тихцем чкурнути на горище. Однак, спійманий на гарячому, розгубився, ногою зачепив якусь залізяку і впав. З-під пахви домового випала пляшка плодоягідного міцного, ніжно прозвана в народі «бомбою», і лунко покотилася підлогою.

— Ой, матінко моя! — гаряче сплеснула руками господиня. — Він знову починає заливати горло із самого ранку. І де тільки встигає роздобувати цю погань, — підняла наполовину випиту пляшку. Домовий, потираючи набиту на чолі гулю, піднявся, відійшов у куток і винувато опустив голову.

— Вибачте, пані Розаліє, — мовив якось приречено. — Я спокутую вину — цілий день простою в кутку, тільки не нервуйте, це так шкодить вашому здоров’ю.

Незграбний, з потворною головою, обличчям, карлик у цю мить був настільки безпорадний і по-дитячому простодушний, що викликав у Михайла щире співчуття.

— Господь з тобою, — зітхнула господиня. — Раз завинив, то вже постій трохи в кутку, а коли будеш потрібен — покличу.

— Тільки ви, пані Розаліє, не баріться, — попросив жалісливо домовий. — Ноги крутить. Видно, погода зміниться.

— Ви уявити не можете, молодий чоловіче, до чого наш світ спростився і став прозаїчним, — сказала господиня, увійшовши на кухню. — В моєму дитинстві домові були огорнуті ореолом таємничості, опівнічного страху, загадковості. Вони жили у наших снах, кожної ночі спускалися з горищ і чатували до ранку біля ліжок. А зараз, подивіться, домові геть спилися. Вночі відсипаються, а вдень бормотуху