Читати книгу - "Пора грибної печалі"

Господиня неквапно провела долонею по очах, наче витираючи з них рештки тих спогадів, струснула головою і продовжила:

— І ось одного разу, увійшовши у свою кімнатку, я застала зовсім юного чоловіка із букетом польових ромашок. Пригадую, не так вразила поява незнайомця, як його букет. Мені дарували найвродливіші троянди, гвоздики, голландські гладіолуси… А тут — бідняцькі ромашки. Молодий чоловік назвав себе Імре… Добош Імре… Був одягнутий дуже скромно, але охайно, зі смаком. Про себе повідав, що він із сім’ї бідного ремісника, вчиться на льотчика і, в надії заробити якісь гроші, пише п’єси. Одну з них і приніс мені. П’єса називалась «За вікнами вічного смутку». Назва мене заінтригувала, і я того ж вечора прочитала, але твір був слабенький, ролі невиразні, сірі… Дуже вибачаючись, відмовила автору зіграти роль головної героїні — сентиментальної сільської дівчини, ошуканої підступним коханцем-городянином. До речі, подібних п’єс тоді ставилося у балаганчиках дуже багато, і вони мали успіх серед простих людей, а я грала на сцені одного із найзнаменитіших театрів Будапешта. На мій подив, автор зовсім не образився, а якось навіть зрадів. Зовсім безцеремонно освідчився мені в коханні і сказав, що це була єдина можливість зі мною познайомитися. Досі переді мною ставали на коліна графи, барони, високі військові чини, благали моєї руки і я це сприймала за належне, зовсім не дивуючись. А тут убогий юнак, значно молодший за мене, пропонує свою любов. Повірте, я вперше у житті розгубилась і не знала, як себе повести. Мені і в думку не могло прийти, що бідний хлопчина наважиться на такий рішучий, сказала б, самовпевнений, навіть нахабний крок.

Згадуючи той випадок, господиня розводила руками, артистично жестикулювала, по-новому переживаючи свою давню розгубленість. Вона так щиросердно обурювалась, наче це відбувалось не півстоліття тому, а всього-на-всього півгодини назад.

— І що ви думаєте, молодий чоловіче? — сказала раптом з невимовною радістю. — Через рік ми побралися… Ви чуєте, ми побралися!

На останньому слові вона ніби видихнула із себе весь торжествуючий запал і враз умовкла. Підсунула до себе склянку із піском, зачерпнула його пучками пальців і довго дивилася, як дрібненькі піщинки, мерехтячи якимись зміїними жовто-голубими кольорами поволі осипаються в посудину.

— Я ні за чим не жалію, — сказала зі смутком, і дзвінкі переливи в її голосі одразу згасли. — Я не жалію, хоча нам неймовірно тяжко велося. Чоловік був комуністом, і можете здогадатися, що моя театральна кар’єра незабаром закінчилася. Я втратила велику сцену. Це треба тільки збагнути, що довелось мені пережити, якщо в театрі був весь смисл мого буття. Мені кожної ночі снилось, що я граю на сцені, а коли прокидалась, не могла заспокоїтись від плачу. А потім, у тридцять сьомому, ми таємно подались в Іспанію захищати республіку. Чоловік у небі, а я медсестрою. Ви чули про Гвадалахару? Це добре, що знаєте… Мій чоловік за два дні там збив трьох німецьких асів. Він був справжнім небесним майстром. Коли республіка впала, ми опинились в Тунісі, на самому його краєчку — у Форт-Сені. На превелике щастя, тут, у бога на задвірках, французька поштова авіакомпанія тримала своє відділення, і чоловікові вдалося під чужим паспортом влаштуватись льотчиком. Відірвані від своєї землі, закинуті на край світу у німі піски пустелі, перебиваючись із хліба на воду, ми жили, як тоді розуміли, вкрай гірко. Чоловік інколи тижнями не повертався із польоту і я кожного ранку, як божевільна, бігла на метеостанцію і сумлінно переписувала прогноз погоди. Ця звичка залишилась в мене на все життя.

Господиня нагнулася, відчинила тумбочку і, показавши на рівненький стос товстелезних зшитків, гордо сказала:

— Ось тут зібрані прогнози погоди за десятки років з багатьох держав світу, де нам потім доводилось бувати… Але я не закінчила, вибачаюся, про Форт-Сен. Так ось, коли чоловік довго не повертався, я виходила далеко за поселення, лягала горілиць між мертві піски і, дивлячись у розпечене аж до сивини небо, чекала його. В такі миті мені здавалося, що немає страшнішої муки у житті, аніж покара німими пісками. Мабуть, ніде у світі людина не відчуває себе більш одиноко і відчаєно, як у полоні мертвих пісків. Серед них ти просто перестаєш відчувати себе людиною. Вони, як злі духи, невідступно і водночас незримо ідуть за тобою, заповнюють душу, по вінця насипаються у серце, і в одну мить відчуваєш, що ти і сам уже піщинка, яка ще жевріє, щось мислить, але пройде небагато часу — зітліє, померкне, віддавшись на волю пекельним вітрам пустелі. Але минав час, і чоловік повертався з польоту. Ми наймали арабів, сідлали верблюдів і йшли на день-два відпочивати в оазиси.

Господиня встала із-за столу, вийняла із шафи альбом, оправлений телячою шкірою, добула кілька фотографій і простягнула Голубові.

Давні, пожовклі од часу знімки ошелешили Михайла. На кожному з них, в гурті арабів, стояв на фоні оазису симпатичний молодий європеєць з невеличкими вусами у пробковому шлемі, вишуканому костюмі, а верхи на верблюді, у легкому білому платті, у захисній широкополій шляпі, сиділа зовсім юна дівчина. Її незвичайна краса, не дивлячись, що знімки були потерті, вразила Голуба. Поглядом прикипів до фотографій і не міг відвести очей. Михайло ще не зустрічав у житті, аби природа виявилась настільки досконалою в образі людини. Все ще не отямившись, він безпорадно глянув на жінку, намагаючись знайти в її обличчі бодай відлуння цієї красуні. Ледь видимі риси — контури обличчя, ніс, чоло — все-таки збереглися, але вони були настільки хиткими, невиразними, як відбиток прадревнього листочка у скам’янілій породі. Це був, власне, вже тільки вигаслий попіл від величезного багаття, біля якого колись було так тепло, весело і радісно.

— Це ви? — спитав обережно Голуб.

— Впізнали? — аж просяяла господиня. — Звичайно, це я. Кому ж іще бути, окрім мене? — Підняла гордо голову. — А це пісок, який я, сама не відаючи чому, коли покидали Форт-Сен, набрала повний шкіряний мішечок і возила потім із собою по всій Америці, доки чоловік воював проти швабів. А потім, після війни, коли уже переїхали сюди, пересипала його у колбу і він зі мною, як спомин про щасливі райські дні.

— Але ж ви щойно говорили, якими страшними муками видавалися для вас тоді піски, — з ледь помітною іронією підкинув Голуб.

— Про що говорити, молодий чоловіче, — сумовито посміхнулась господиня. — Тільки у моєму віці можна судити, наскільки життя інколи буває жорстоким. І ця несправедливість, мабуть, полягає в тому, що людина ніколи не знає