Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ернст став відмовлятися.
– І слухати не хочу, – відрубав Ойґен. – Завтра по тебе заїду.
Уночі Ернст ніяк не міг заснути. У голові дзижчав тихий голос: «Поїдь… поїдь туди», але дибки ставала його гордість. Він вирішив не їхати й одразу ж заснув.
Наступного ранку він якнайретельніше одягнувся.
– Нічого особливого, – сказав він собі, насвистуючи якусь мелодію.
Прийшов Ойґен, і вони разом поїхали за місто. Вони так довго кружляли сільськими вуличками, що Ланна Райнер зовсім вилетіла Ернстові з голови. Зовсім виснажені та втомлені, вони прибули в невеличкий заміський будиночок, посідали на прекрасній терасі й замилувались розкішним краєвидом. Передвечірнє сонце розливало потоки золотого сяйва на блакитні вершини гір та зелене мереживо лісів. Крони дерев мінилися золотисто-червоними барвами, наче попереджали: незабаром осінь! Небо вже було по-осінньому прозоре та ясне, повітря – тепле та чисте. Для приваблення гостей та на честь свята господар будиночка найняв двох музикантів. Та вони так мордували скрипку й піаніно, щоб вичавити з них хоч якісь зворушливі мелодії, що Ернст аж заткнув вуха.
Із сусіднього залу виносили столи – напевно, там збиралися влаштувати танці. Гості з міста мали прекрасний настрій. Ернста завжди дивувала атмосфера легкості й товариськості, що тут панувала, особливо на противагу північній Німеччині. Там, якщо в кав’ярні було небагато гостей, майже кожен сидів сам, за окремим столиком, а тут, коли він сидів сам-один, до нього вже не раз підходили зовсім незнайомі люди й привітно пропонували: «Ви сидите тут зовсім самі. Чи не хотіли б ви приєднатися до нашого товариства? Ми знайдемо, про що поговорити». А за чужим столиком тебе відразу, без жодного примусу, втягували в розмову.
Незабаром тераса заповнилася містянами. У повітрі літали веселі жарти й анекдоти.
– Глянь, ось вона, – прошепотів Ойґен.
Ланна Райнер сіла в кутку тераси. Ернст глянув у її бік і мимоволі спаленів. Вона не могла його бачити, бо сиділа не навпроти, а в профіль до нього. Музиканти якраз дотерликали черговий вальдтейфельський вальс, коли до них підійшов один літній пан. Він щось їм сказав, а вони, стенувши плечима, порилися у господаревій пачці нот і заграли. То була увертюра до «Кармен». Але, взявши кілька тактів, вони заплуталися й збилися.
Уже з першими звуками цього музичного варварства Ернст зірвався на рівні ноги й кинувся до піаніно. Відштовхнувши піаніста, він заграв сам. То був цілком пристойний інструмент і навіть добре налаштований.
Усі нагострили вуха. Підвела голову і співачка, що досі спокійно дивилася поперед себе.
Виконавши увертюру, Ернст заграв варіації на тему «Кармен», а тоді крізь фігурацію акордів поволі стала пробиватися мелодія «Хабанери». Потому пасажі приглушили її, дедалі гучнішало й гучнішало могутнє крещендо, аж раптом знову зовсім тихо зазвучала «Хабанера»: «Любов циганська меж не знає…»
Граючи, Ернст відчув на собі чийсь погляд і, наче під дією потужного магніту, зазирнув просто в очі Ланни Райнер. Та сама тонка й загадкова усмішка заграла на її вустах.
Ернст зненацька обірвав гру, гордо звів голову й, не глянувши на співачку, швидко попрямував до свого місця. Він злився сам на себе й на цю її дивну, бентежну усмішку. «Не хочу», – вперто повторював він собі. А Ланна Райнер, зауваживши цю хлоп’ячу затятість, усміхнулася ще ширше.
До Ернста підійшов літній чоловік, відрекомендувався й потиснув йому руку. То був директор Мюнхенської консерваторії. Він розповів, що тут проїздом і не може натішитися зі свого раптового щастя – несподівано почути мелодію «Кармен». На його думку, в цьому трохи винна й виконавиця партії Кармен, яку він колись чув і з якою знайомий особисто.
Тим часом один добропорядний, солідний саксонець замовив музикантам повільний вальс і сам же й відкрив його зі своєю опасистою половинкою. Ця пара викликала серед молоді шквал веселощів. А за кілька секунд усі вже кружляли по залу в танці. Ернст і Ойґен теж туди пішли й стали розглядати обличчя танцюристів. Директор консерваторії попростував до Ланни Райнер. Танцювальні ритми впливали на всіх присутніх.
– Ернсте, нам теж доведеться потанцювати.
– Знаю, якраз видивляюся за дівчатами. Думаю, варто запросити он ту красунечку з білявим чубом та цю лілею в білих шовках…
Раптом Ернст відчув, що хтось торкнувся його руки. Поруч стояв мюнхенський директор.
– Дозвольте ще раз вас потурбувати. Панна Райнер погодилася станцювати зі мною бостон. Якщо ваша ласка, зіграйте ще раз. Буду безмежно вдячним.
Спершу Ернст з упертості хотів відмовити. А тоді все ж таки пішов до піаніно. Ойґен устиг йому прошепотіти:
– Дивися, який коник я зараз викину!
Ернст ударив по клавішах. В обіймах мюнхенського директора Ланна Райнер пливла залом. Плавний бостон підкреслював усі вигини її прекрасної фігури. Відразу ж за ними вальсував Ойґен із супутницею співачки. Він весело підморгнув Ернстові: його «коник» вдався. Через деякий час співачка перервала танець і, минаючи Ернста, легко кивнула йому гордою головою.
Наступної миті перестав грати й Ернст. Він іще якраз почув слова мюнхенського директора:
– Я й не мріяв, що на старості літ іще зможу з вами потанцювати.
Незабаром вернувся й Ойґен. Розповідаючи, він аж світився від щастя:
– Вона теж з опери. Ми справжні щасливці!
Ернст усміхнувся собі під ніс. А коли музиканти знову заграли вальс, він раптом розсміявся і, гордо звівши голову, заявив:
– Треба правильно обирати, Ойґене! – І, підійшовши до Ланни Райнер, схилився перед нею в поклоні.
Вона ошелешено глянула йому в вічі, а тоді взяла його попід лікоть. Ернст і сам не повірив у свій успіх. У ньому відразу ж заговорила гордість, і, розпроставши плечі, він закрокував поруч із нею до залу.
Танцюючи, вона дивилася йому в обличчя. Її великі темні очі сильно вирізнялися на тлі тонких рис обличчя. Вона не спускала з нього погляду. Ернста п’янила близькість прекрасної жінки, огорнутої шлейфом своєрідних терпких парфумів. Час до часу він відчував під руками шурхіт її шовкових спідниць. У такі моменти його обдавало морозом. Вони не зронили жодного слова. А навколо чудового вигину вуст співачки знову причаїлася та сама дивна усмішка, яка так бентежила Ернста. Він рішуче зціпив зуби і глянув їй просто у вічі. При цьому мимоволі стиснув іще й її руку. А вона кинула на нього загадковий, ледь задумливий погляд. З дивним сум’яттям почуттів він провів її до столика. А там зненацька схилився перед нею в глибокому поклоні й поцілував їй обидві руки.
Ойґен чекав на нього, аж згораючи від нетерплячки:
– Ох і щасливець же ти! Розповідай! Що вона сказала?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.