read-books.club » Сучасна проза » Чаликушу 📚 - Українською

Читати книгу - "Чаликушу"

94
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Чаликушу" автора Решад Нурі Гюнтекін. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 92 93 94 ... 107
Перейти на сторінку:
й тішили всіх довкола, а не щоб плакали й тремтіли перед жахливим моржем. Феріде, я повинен сказати тобі ще щось. Зараз я двічі завинив перед тобою… Та й усе твоє лихо через мене. Я мушу все виправити. Але кажу ще раз, ти повинна прогнати й думку про роботу. Якщо навіть нам і вдалося б сьогодні якось виправдатися, то завтра тебе однак втопчуть у болото новими брехнями. А раптом мене вже тоді не буде на світі? Думай зараз… Може, ти повернешся додому, до родини?..

Я похилилася головою й одказала:

— Ні, пане лікарю, вони померли для мене навіки.

— Тоді інший варіант. Може, ти вийшла б за якогось гарного юнака, га?

— Ні, пане лікарю, я вже вирішила, що доживатиму віку старою дівкою…

— Та я й сам не вірю, Феріде, що заміжжя дасть тобі щастя. Той клятущий так полонив твоє серце, що ніяка сила вже не вирве його звідтіля.

— Благаю вас, пане лікарю, говоріть все, що вам заманеться, тільки не це…

— Гаразд, моя маленька, гаразд.

— Дякую.

Гайруллах-бей ще трохи щось міркував, кусаючи свого вуса.

— Тоді що ж нам робити? Злиднів боятися тобі нема чого, мого небагатого прибутку нам таки вистачить. Навпаки, я оце все думав, куди мені подіти мої гроші. Адже я можу віддати їх на твоє щастя?

Я знала, що моя відповідь погніває лікаря. Та що зробиш? Я погладила боязко його по коліні й сказала:

— Але ж, подумайте собі, лікарю, як я виглядатиму, коли братиму ті гроші? І чи зможу я після цього відчувати себе людиною?

Гайруллах-бей не розгнівався, а тільки сумно, навіть жалісливо глянув на мене:

— Соромно, Феріде, соромно!.. Сором говорити таке. Адже ми такі близькі. Та ба! То тільки здається, що ти вільна, незалежна й смілива, насправді ж в тобі живе обмеженість і бездушність маминої доці. Ти з тієї породи, про кого кажуть: «Фарбована вівця». Ось тобі скрутно., Але хіба може жити самотньо отака горда дівчина, як ти, котра не хоче взяти допомоги навіть з рук давнього й щирого товариша? Надто ж після тієї історії, після всіх балачок. Ось через те я й вирішив, Феріде, що тобі краще одружитися. Допомоги брати не хочеш. Воліла б працювати, та це неможливо. Якщо я запропоную тобі не розлучатися, а жити разом зі мною, ти знову не погодишся, адже так? Опускаєш голову? Боїшся відповісти? Як направду, то я й сам не вбачаю в цьому порятунку. Отже, розмовляймо відверто. Мешканці нашого кварталу послали до каймакама делегацію, котра поскаржилася, що в моєму будинку живе чужа дівчина, яка не має до моєї рідні жодного відношення. Вони сказали, що це суперечить законам і моралі, тому попросили вислати тебе деінде. Ти знаєш, який я відвертий. Усім кажу те, що думаю, прямо у вічі. От мене й не люблять за це. А тут така нагода штовхнути мене, де вже не скористатися цим? Одне слово, ти не маєш змоги жити ані сама, ані зі мною вкупі. Куди б ти не поїхала, підозра без жодної на те причини отруюватиме тобі життя повсюди. Кожний твій сумнівний вчинок в минулому даватиме право будь-якій нікчемі, будь-якому пройдисвіту ображати тебе. Що ж нам робити, Феріде? Як нам поводитися, щоб захистити себе?

Я глянула на лікаря сумно, мов рокована на смерть. Я спробувала навіть усміхнутися, тільки невимовно щеміло серце.

— Нарешті й ви визнали моє право думати про смерть. Пане лікарю, гляньте на це сонце, на ці дерева, на це море вдалині… Хіба захоче людина, яка попала так, як я, у скруту, покинути цей гарний білий світ?

Гайруллах-бей затулив мені долонею рота:

— Годі, Феріде! Облиш. Ти примусиш мене зробити таку дурницю, якої я не робив ще ні разу в житті. Я можу заплакати…

Лікар підняв руку до осіннього сонця, яке пронизало голе, сухе гілляччя дерев.

— Я вже старий. Мені довелося бачити немало людського горя та злиднів. Скільки очей закрив я оцією рукою! Та коли прекрасна дитина, чиї пустотливі вустонька ще здригаються, ніби шукають нагоди розсміятися, так спокійно говорить про необхідність смерті, хіба це не страшна трагедія! Такої я ще не бачив.

Гайруллах-бей скинув з колін плед і довго ходив по хаті. Нарешті він зупинився переді мною й сказав:

— У такому випадку треба вдатися до останньої ради. Я залишаю тебе в своїй хаті на основі закону, так, як того вимагає шаріат[99]. Я захищатиму тебе, Феріде. Готуйся і ти, це буде в четвер…

Ось тиждень вже, як ми в Кушадаси. Завтра я вже буду наречена. Позавчора Гайруллах-бей поїхав до Ізміра, мав там якісь справи та й хотів купити дещо в хату. Сьогодні сповістив телеграмою, що повернеться увечері.

Я казала йому, що немає ніякої потреби витрачати гроші на якесь майно, але він боронився якимись дивними доказами:

— Ні, люба наречено, не купити нічого — отже, посвідчити, що я старезний дідуган. Так, природа помилилася, що поставила нас на межі в сорок літ. Та дарма. Справжня молодість — це коли юна душа. Ти не зважай на вік, я дужчий за двадцятирічного юнака. До того ж я хочу бачити тебе вродливою, пишно вбраною нареченою. Моє переконання тверде: я привезу тобі з Ізміра небачене весільне вбрання.

Я мовчки дивилася поперед себе.

— Я приготував тобі ще й юзгорюмлюю[100],— вів далі Гайруллах-бей. — Це несподіваний подарунок. Ось відгадай, що це — сережки, перстень, діамант чи перли?.. Ні та й ні. Не відгадаєш. Я подарую тобі притулок для сиріт.

Я здивовано глянула на Гайруллах-бея. Його обличчя сяяло щасливою усмішкою.

— Бач, я знав, як тобі догодити. Нашу садибу Ала-джакая ми перетворимо на притулок для сорока сиріт, наберемо їх з навколишніх сіл. Я лікуватиму їх, а ти будеш вчителькою й матір’ю.

Ці рядки написані край вікна в кімнаті, де я лежала, коли одужала.

В саду — падолист. Дерева вже напівголі, вітер несе сухе листя у вікно, й той сухолист падає на пожовклі сторінки мого щоденника.

Лагідні голубі ледь пригаслі очі мого товариша, його чиста батьківська любов й співчуття не давали моєму серцю охолонути. Це був останній зелений листок на оголеному дереві. Та й він зів’яв у той день, коли мені довелося глянути на старого лікаря як на нареченого. Що робити? Таке життя, і я мушу скоритися.

Ось і остання сторінка мого щоденника. Він списаний маленькими кривульками, схожими на сліди лапок комашні. Разом з моїми злигоднями закінчується й

1 ... 92 93 94 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чаликушу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чаликушу"