Читати книгу - "Чаликушу"

дванадцять. Та дарма. Щоб допомогти тобі, багато часу не треба. Я не пошкодую того часу, без жалю витрачу його на цей безглуздий нелад, тільки б вдалося все зробити. А ти, Феріде, не бійся, все спливає, і ти побачиш іще чудові дні. Ти молода, отож геть відчай!

Я хотів був сам віднести прохання про звільнення з роботи, та передумав. Не можна залишати тебе в такому стані саму. В житті дітей іноді навіть дрібниці багато важать. А ходімо лишень на свіже повітря, до наших овець та корів. Повір, тварини краще вміють віддячити за добро.

Старий лікар поклав у конверт моє прохання про звільнення й віддав його онбаші. На цьому клаптику паперу була не лише часточка мого життя, а й остання втіха безталанної Чаликушу.

Боже, як тоскно! Я леліяла свої мрії, а вони гинули, як і ті, кого я тільки починала любити. Осіннього вечора, три роки тому, померли дівочі сни Чаликушу, а разом з ними — і мрія про моїх дітей. Я втратила Мунісе, потім учениць… А я ж сподівалася, що вони втішатимуть моє самотнє серце…

Так опадає і в’яне восени листя.

Мені немає ще й двадцяти трьох, на моєму тілі й обличчі ще знак дитинства, а серце моє вже не палає. Воно згасло разом зі смертю моїх любих.

Три дні не залишав мене Гайруллах-бей ані на мить. Він не йняв віри, що я спокійно зустріла нове нещастя. Навіть уночі підходив він до дверей моєї кімнати й запитував:

— Феріде, тобі, може, щось потрібно? Якщо не спиться, то я зайду.

На третій день я прокинулася дуже рано. Був теплий ясний ранок. Я надоїла для Гайруллах-бея молока, приготувала сніданок.

І коли я з тарелею в руках ступила до його кімнати, весело, навіть можна сказати, щасливо усміхаючись, обличчя лікаря аж заясніло:

— Славно, Феріде! Як я тішуся! Не бери до серця. Невже ти одна повинна страждати, що світ несправедливий.

Я відчинила вікна, прибрала в хаті й почала розмову про справи в садибі та за наших овець і вівчарів. Усмішка не сходила з моїх вуст. Іноді я навіть намагалася посвистувати, як то раніше в пансіоні.

Годі й описати, як радів Гайруллах-бей. Я ж бачила, що він тішиться, і розходилася ще дужче.

Нарешті, переконавшись, що можна починати, я підсунула крісло лікаря до вікна, накрила його коліна пледом, а сама сіла на підвіконня.

— Лікарю, — почала я, — оце маю вам щось сказати.

Гайруллах-бей затулив очі рукою й відповів:

— Кажи, тільки злізь додолу, бо ще, не доведи аллах, полетиш униз.

— Не турбуйтеся. «Я-все своє дитинство просиділа на деревах. Та' й бачите ж, що я спокійна… Учора ввечері я довго мізкувала й щось придумала. Вам сподобається моя думка.

— Яка?

— Що треба жити.

— Що ти балакаєш?

— Нічого особливого. Просто я не накладу на себе рук. Кілька днів я думала про це, й навіть дуже серйозно.

Я говорила весело, мов безтурботна мала пустунка.

Старий лікар почав непокоїтися:

— Що ти городиш? Що це має означати? Якби я оце сидів на твоєму місці, то, мабуть, упав би так, що й кістки не позбирав би. Ти все-таки злізь, бога ради. Все буває.

Я засміялася і одказала:

— Пане лікарю, хіба це не безглуздо, боятися, що я кинуся з вікна, коли вже вирішила жити? А чому я так вирішила, зараз поясню. На це є багато причин. Найперше, те, що мені забракло сміливості. Ви не зважайте, що я інколи балакаю про смерть. Як там не є, а помирати — страшно. Правда, іншої ради в мене зараз і немає, та наважитися, пане лікарю, ніяк не можу.

Я говорила просто й спокійно, не зводячи голови.

Гайруллах-бей схвильовано ухопив мене за руку, силоміць стягнув з підвіконня й посадовив на стільчик.

— Але ж і тяжко тебе зрозуміти, Феріде! Глянеш на тебе — лялька, та й годі. Виросла завбільшки з мізинчик, а як глибоко відчуваєш усе. Така дивна, і скільки в тобі мужності… Гаразд, Феріде, кажи далі, я слухаю.

— Ви в мене єдиний товариш і захисник, мій батько. Я зрозуміла, що померти не одважуся, бо дуже захотілося жити. Але як? Навчіть мене. Це було б так чудово, якби ви щось'придумали.

Гайруллах-бей почав міркувати, насупившись, а потім промовив:

— Феріде, я теж думав про це, лише хотів трохи зачекати. Та бачу, ти вже опанувала себе… Отже, перш за все ти повинна прогнати думку про те, що колись вчителюватимеш. Я сьогодні вже можу дещо розповісти тобі.

Десять днів тому з вілайєту приїхав інспектор. Там така страшна пика, справжнісінький морж, навіть ікластий. Під головуванням цього інспектора організували слідчу комісію, бо хотіли, перш ніж звільнити тебе, ще влаштувати допит. Лист, якого тієї ночі приніс онбаші, скоріше нагадував повістку. Уявляєш, Феріде, як би тобі було перед тією комісією? І як відповідала б на по-чварні звинувачення, що йдуть від казна-кого? Вже сама думка про це замалим не довела мене до божевілля. Я уявив собі кімнату, де сидить ця комісія, і тебе в чорному чаршафі… Я побачив твою похилену голову, твоє нещасне сполотніле обличчя й хижі ікла інспектора-моржа, який ніби виліз із байки «Вовк та ягня» й хоче тебе роздерти, а щоб знайти якусь зачіпку, хапається за гидку, як і він сам, брехню. Як дозволити, щоб твоє дитяче обличчя, яке враз зашаріється навіть від незлобивого старого дурня, твої налякані сірі очі лишилися сам на сам з отим моржем!..

В ясних і лагідних очах Гайруллах-бея я побачила такий страшний полиск, якого раніше не помічала. Обличчя йому пересмикнуло, звело щелепи, і він замовк. Потім посварився на когось кулаком і сказав:

— Я, звичайно, не стримався, а роззявив свого пречудового рота й так вишпетив цього моржа, що, мабуть, якби влучила в нього куля, то вже не було б крові. А позавчора я дізнався, що мене позивають у суд. Я нетерпляче чекаю цього дня. Хочу в присутності суддів розповісти людям усе, що вони наробили…

Старий лікар замовк. У його очах погасло страхітливе поблимування, з обличчя спала кров, і тільки тоді він промовив своїм теплим голосом, лагідно дивлячись на мене:

— Найтяжче тобі. Ти в скруті. Я не хочу, щоб ти колись думала про мене погано, адже це я силоміць примусив тебе написати прохання про звільнення. Але ти повинна рішуче порвати з тим, що зв’язує тебе з минулим. Аллах дав тобі очі й твої вуста на те, щоб вони сміялися