Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

Дейзі взяла коробочку і дістала звідти обручку.

— Ну що ж, гаразд, — мовила вона. — Якщо тільки ти не робиш це все, щоб я віддала тобі лайм.

Тигр крокував печерою. Він метався туди-сюди перед входом, а хвіст роздратовано бив із боку на бік. Очі палали в темряві, ніби смарагдові смолоскипи.

— Весь світ і все належало мені,— лютував Тигр. — Місяць і зорі, і сонце, і історії. Все належало мені.

— Вважаю своїм обов'язком зауважити, — почувся тоненький голосок звідкись із глибини печери,— що ти це вже казав.

Тигр аж припинив метатись туди-сюди. Він розвернувся і попрямував углиб печери, ніби хутряний килимок на гідравлічних пружинах. Так він скрадався, доки не підійшов до волячого скелета в кутку, а тоді тихенько сказав:

— Перепрошую?

Звідкись зі скелета почулось шарудіння. З-поміж ребер вистромився кінчик носа.

— Власне кажучи, я, так би мовити, погоджувався з тобою. От і все.

Маленькі білі пальчики відірвали від ребра шматок засохлого м'яса, і звідти вигулькнуло дрібненьке звірятко кольору брудного снігу. То міг бути мангуст-альбінос, чи, можливо, якийсь вкрай незугарний тхір у зимовій шубці. У тваринки були очі смітюха.

— Весь світ і все належало мені. Місяць і зорі, і сонце, і історії. Все належало мені, — повторив Тигр. А тоді додав: — І належатиме знову.

Тигр втупився у крихітне створіння. А тоді одна здоровенна лапа без попередження впала, розтрощила грудну клітку, розламала скелет на друзки, що смерділи падлом, і притисла тварину до підлоги. Та звивалася і крутилася, але звільнитись не могла.

— Ти тут, — заговорив Тигр, притиснувшись носом до малесенької голови блідої тварини, — тільки з моєї милості. Розумієш? Наступного разу, як ти мене роздратуєш, я відкушу тобі голову.

— Мммг, — пискнула тхороподібна істота.

— Тобі ж не дуже сподобається, якщо я відкушу тобі голову, правда?

— Нннг, — озвалося звірятко, корчачись під вагою лапи. Очі в нього були блідо-блакитні, ніби маленькі уламки льоду.

— То що, обіцяєш поводитися добре і сидіти тихо? — загарчав Тигр і трішки підняв лапу, щоб дати тварині відповісти.

— Так точно, — вкрай увічливо відповіло звірятко. А тоді одним хлюстким рухом вивернулось і вп'ялося зубами в тигрячу лапу. Тигр заволав від болю, смикнувся, змахнувши звірятком так, що те полетіло через всю печеру. Зачепивши кам'яну скелю, воно відскочило від виступу, а тоді брудно-білою стяжкою кинулось до задньої стіни, де стеля нависала низько над підлогою і де було вдосталь сховків для маленької тваринки, місць, у яких її не дістав би жоден великий звір.

Тигр прокрався настільки глибоко, наскільки міг вміститися стоячи.

— Думаєш, я не можу зачекати? Рано чи пізно тобі доведеться звідти вилізти. Я нікуди не піду.

І Тигр ліг. Тоді заплющив очі і доволі правдоподібно захропів.

Десь через півгодини тигрячого хропіння бліда тваринка виборсалася з-під скелі і заковзала між тінями до великої кістки, на якій досі лишалося вдосталь доброго м'ясця — якщо, звісно, не лякатися певної другосортності, а тваринку це не лякало. У будь-якому разі, аби дістатись до кістки, тваринці довелося б минути Тигра. Звірятко скрадалось у тіні, а тоді наважилось на маленький тихенький крок.

Коли звірятко проходило повз поснулого Тигра, передня лапа випросталась, і пазур встромився у хвіст істоти, пришпиливши його до долівки. Іншою лапою Тигр притис шию істоти. Великий кіт розплющив очі:

— Відверто кажучи, схоже, що ми тут застрягли разом. Я прошу тебе тільки трішки постаратися. Не думаю, що ми колись станемо друзями, та можливо, зможемо навчитись терпіти одне одного.

— Я тебе почув, — відказала тхороподібна істота.— Як то кажуть, сидимо на сухому, б'ємось, як птах у клітці...

— Саме те, про що я й кажу. Просто навчися тримати язика за зубами.

— Буде добре, як зле мине.

— Ти знову мене дратуєш. Я намагаюсь пояснити тобі, що якщо ти мене не дратуватимеш, я не відкушу тобі голову.

— Ти постійно вживаєш фразу «відкушу тобі голову». Скажи, чи можу я припускати, що коли ти кажеш «відкушу голову», це можна вважати певним метафоричним зворотом, який мав би означати, що ти накричиш на мене, і припускаю, досить гучно?

— Це означає, що я відкушу тобі голову. Тоді розламаю її. Тоді пережую. А тоді проковтну, — пояснив Тигр. — Жоден з нас не вийде звідси, доки дитя Анансі не забуде, що ми тут. Здається, той вилупок підлаштував все так, що навіть якщо з самого ранку я тебе пришию, ти воскреснеш до середини дня. Тому не дратуй мене.

— Ну, що зранку не зробиш...

— Якщо ти скажеш «те вечером не догониш», я роздратуюся, і будуть серйозні наслідки. Не кажи. Нічого. Що може. Мене. Роздратувати. Зрозумів?

У печері на краю світу на хвильку запанувала тиша. Її порушив тихенький тхорячий голос, який сказав:

— Безсумовно.

А тоді почав казати ще щось, але його раптово і дієво заткнули.

Далі тишу порушував тільки хрускіт.

Чого зазвичай не пишуть у книжках про труни (бо це не дуже добрий маркетинговий хід), так це наскільки вони зручні.

Пан Нансі був своєю труною дуже задоволений. І тепер, коли все цікавеньке закінчилось, він вернувся до свого гробу і солодко задрімав. Час до часу він прокидався, згадував, де перебуває, а тоді перевертався на інший бік і знову засинав.

Як уже зазначалося, могила — вкрай зручне місце, вже не кажучи про особистий простір, і там можна чудово залягти на дно. Два метри під землею, куди вже ближче до дна. Ще років зо двадцять, думалось панові Нансі, і можна подумати про те, щоб встати з мертвих.

Похорон неподалік змусив його розплющити одне око.

Пан Нансі чув їх нагорі: Калліанну Гіґґлер, ту жіночку, Бастамонте, і третю, худющу, вже не кажучи про табунець внуків, правнуків і праправнуків, які зітхали, голосили і виплакували очі за спочилою пані Данвідді.

Пан Нансі подумав, чи, бува, не вистромити руку і не схопити Калліанну Гіґґлер за литку. Він хотів це зробити, ще відколи тридцять років тому