read-books.club » Наука, Освіта » Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська» 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

231
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»" автора Дар'я Бура. Жанр книги: Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 91 92 93 ... 112
Перейти на сторінку:
class="p1">— Ти можеш усе кинути й приїхати? — питала його Оленка, відповідаючи також смс-повідомленням.

— Я маю це закінчити. Без дітей я більше не зможу. Хочу це довести до кінця і повернутися додому вільною людиною.

— Ми сумуємо за тобою. Як ти? Яка у вас ситуація?

Віктор Коренівський (ліворуч) із побратимами. Фото Євгена Герасевича

— Пахне небом або полоном... Усе стало в кратно разів гірше й навіть по нагальній потребі пересуваємося повзком. По дві доби не можемо вийти з тих землянок.

Це було повідомлення, з якого жінка зрозуміла: вони можуть просто не вийти з оточення, не прорватися.

— Вчора вся робоча техніка покинула наш блокпост, розбився останній працюючий генератор, а всю боєздатну локаційну техніку просто розбили снаряди. А відсьогодні ми ще й без електроенергії та робочого транспорту. Не знаю, як будемо далі. Боюся наврочити, але це може бути кінець.

Наступного дня близько 17-ої Олена отримала одне-єдине коротесеньке повідомлення, яке зрештою, так і залишилося останнім: «Душею я буду завжди з вами і з синами».

Віктор Коренівський загинув під час виходу з Дебальцівського «кільця».

— Тепер нам лишилася оця остання смска та страшне 76-те поле на Личаківському цвинтарі у Львові, де спочиває Вікторове тіло. І кожного разу як я туди приходжу, то думаю тільки про одне: хай би та смерть була останньою, хай ця буде останньою, якби ж ця була останньою… А нові могили все з’являються, нові й нові.

І мимоволі задумуєшся, чи Вікторова смерть, як і усіх тих інших хлопців, які лежать коло нього, чи вона не була марною. Аби не була, думаєш, аби не була... А з синами... він завжди лишатиметься коло них, і вони це відчувають, — каже Олена.

ОЛЕГ СТУКАЛО (16.08.1979 — 18.02.2015), 128 ОГПБр

Юля того дня була серед дружин і матерів вояків 128-ої, які так чекали наротацію і були майже затиснуті Дебальцевським «кільцем». Кожна з них не випускала з рук телефон,аби, не дай, Боже, пропустити дзвінок від чоловіка чи сина. Вони просили про цю виплакану ними ротаціюдля своїх хлопців, просили про підмогу. Але у ворога був чітко продуманий план, який не давав шансів Збройним Силам вільно вийти з міста й околиць. А ворожим «коридорам» після Іловайського «котла» вже ніхто не довіряв. Виходили самі — хто як міг, хто куди помістився.

Лише поодинокі позашляховики, броня чи «таблетки» дивом проривалися через «дорогу життя»: дехто виходив пішки, дехто — повзком, а ще хтось — з пораним побратимом на спині, навіть якщо той уже віддавав Богу душу. Їх тягнули, вони тягнули, збиваючи коліна й вгрузаючи в брудний сніг, перемішаний із болотом, час дочасу лиш підглядаючи, чи, бува, не блищить тонка волосінь від «розтяжки» й чи не сховалася десь між брудним і втоптаним в багнюку листям «бляшаночка» фугасу. «Тільки б вийти ближче Артемівська, а там... а там вже свої».

Вони йшли, молилися, гнівалися і лаялися — на терористів, на владу, часом — одне на одного. Воно й зрозуміло: нерви здавали часом навіть у найдосвідченіших.

Коли Юлин чоловік, майор Олег Стукало, перебазувався з підрозділом з Дебальцевого в сусідню Ольховатку, він стривожився: «кільце». Так і сталося.

— Олег! Як добре, що ти мені подзвонив! Як ти? Ви цілі? — аж тремтіла з хвилювання Юля.

— Я не знаю, чи вийду... звідси... кільце… Не знаю, що буде... але стало гірше. Б’ють. Сильно б’ють.

— Олег, що мені зробити? Я зараз під мерією! Ти тільки скажи, що? Я все зроблю! Що в моїх силах, я на все готова, тільки скажи що? Що робити, Олег? Я тут не одна, чуєш?

— Люба, ти нічого не вдієш. Ми чекаємо наказу про вихід із Дебальцевого, а до того маємо стояти тут і тримати позиції. Це все. Люблю тебе...

— І я тебе... — Юля таки заплакала, крізь сльози бачила розмиті си­лу­ети жінок під міськрадою Мукачева, які стиха, розуміючи увесь Юлин відчай, питали, що там, ледве торкаючись її плеча.

— Вони чекають наказу...

Олег Стукало

— Якого наказу? — з примарною надією перепитав хтось із жінок поруч.

— Про вихід. Наказу покинути Дебальцеве.

— Що нам робити, Юль? Треба вимагати того наказу, дівчата, жінки! — заголосив хтось із жінок-активістів.

— Ми нічого тут не вдіємо, бо вони уже в «кільці», нам лишилося молитися, — Юля заплакала й затулила обличчя долонями.

Наказ про вихід таки пролунав, але вже було надто пізно. Коли українські війська почали покидати Дебальцеве, Юля постійно дзвонила чоловікові, і в якусь мить він вже не відповідав і не писав смс, які обіцяв надсилати дружині, коли не зможе говорити телефоном.

Юля мала одну надію — вийшов пішки з «котла» або полонили, а телефон, мабуть, загубив. Юля цілодобово сиділа перед телевізором, перемикаючись на різні телеканали, аби тільки впіймати новини, а між тим гортала стрічки інтернет-ресурсів, заглядала й на ворожі сайти, видання і сторінки бойовиків, чи немає чоловіка серед полонених. Але про Олега ніде нічого не було — ні згадки його прізвища, ні його обличчя на якомусь із кадрів. Нічого. Тиша. Олег просто в одну мить зник.

Потім Юля обдзвонювала всіх чоловікових побратимів, друзів, військових із частини, шукала волонтерів. Але й тут було глухо.

— Що відбувалося в тій м’ясорубці, один Бог знає, навіть ті, що вціліли, вижили, не все пам’ятають після тої суматохи та й не все хочуть згадувати й розповідати.

Юля дістала книгу «Світочі Мукачева», розгорнула на 113-ій сторінці: фото та коротка довідка про Олега, підполковника, посмертно.

— Але згодом я дізналася, що мій Олег загинув пізніше — кілька версій як. Пошуки — це ще одна важка й непроста віха цієї війни, бо я обдзвонювала всі структури й тільки волонтери мені змогли помогти. А знайшли його у морзі Донецька, і згодом перевезли до Дніпра. Тоді прийшли й військові до нас додому з таблетками й водою, так вони мені це сповіщали, хоча я вже знала.

Коли тіло знайшли, то дещо вияснилося: того дня, трагічного дня 18 лютого, у лісосмузі вояків обстріляли «Градами». Важка реактивна система, яка нищить всенавколо, випалює і розкидає шматки тіл на кілька метрів. Вціліти після «Граду», якщо немає доброго укриття — нереально.

• Зведення новин

Українські військові залишають Дебальцеве, повідомляє журналістка «Громадського ТБ» Анастасія Станко.

За її словами, багато хто

1 ... 91 92 93 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"