Читати книгу - "Моя всупереч, Алекса Адлер"

Душа холоне від страху.

Різко крутнувшись навколо себе, я до різі в очах вдивляюся в сизу імлу, що клубочиться навколо, в білу нескінченність стіни… але нікого не бачу.

Проте від того, що відчуваю, волосся на потилиці дибки стає.

− Хто ти? – вигукую, інстинктивно прикриваючи руками живіт. Хоч і розумію, що тут лише моя свідомість, не тіло. − Що тобі від мене потрібно?

А сама при цьому всіма силами намагаюся висмикнути себе з цього нав'язаного сну. Дико небезпечного сну. Ніхто більше не допоможе мені. Потрібно вибиратися самій.

− Мені потрібна ти, маленька провидиця, − лунає шепіт прямо за моєю спиною, змушуючи різко відсахнутися геть.

Від відчуття чужої гнітючої сили, розлитої довкола, нерви дзвенять натягнутими струнами, голова буквально тріщить під пресом нищівної, жахливої ​​могуті мого невідомого співрозмовника. Наче простір стискається, зминаючи мій розум, як аркуш паперу. Здається, ще трохи й в мене кров носом піде від ментального перенавантаження. Якщо це можливо, у видінні.

− Навіщо тобі я?

− Щоб бачити, Око, − знову пробирає мене до дрожу шелестом навколо.

− Що бачити?

− Те, на що вкажу. Готуйся, Ліно. Я скоро прийду. А поки що... дивись свої сни уважно.

Він уже говорив це. Про сни. Мене більше лякає інше.

Кожен звук колючою хвилею ознобу пробігає моєю шкірою, змушуючи задихнутися в німому жаху від приголомшливого ​​здогаду. Невже зі мною розмовляє Абсолют? Але... Чому тут? Чому так?

Що означають ці слова, що він прийде?

Кров холоне всередині, поки я безпомічно роззявляю рота, як риба, викинута на берег. Даремно намагаючись вдихнути хоч краплю повітря.

І коли легені вже починають горіти, а перед очима пливуть кольорові плями, я з різким видихом розплющую очі у своєму ліжку. З грудей виривається тваринний хрипкий стогін. Переляканий, як у зацькованої здобичі. Сівши в купі скуйовджених простирадл, я, мов навіжена, підсліпувато оглядаю освітлену нічниками спальню, все ще не до кінця вірячи, що мені вдалося прокинутися.

Вдалося, чи мені дозволили?

В арковому отворі, що з'єднує спальню з трапезною, з'являється стривожена Жіна. Дивиться на мене схвильовано своїми величезними очима, жестами цікавлячись, чи викликати мого хранителя.

− Ні, не треба, − зупиняю її, піднявши руку.

Не хочу зараз жодних пояснень та з'ясувань. Не хочу нікого… Втомилася.

Чотжар ще й Сетору може викликати, вирішивши, що мене треба знову стерегти.

А це зайве… я знаю, що цієї ночі цей голос мене більше не потурбує. Просто знаю. Він сказав все, що хотів.

Лайса ще пару хвилин стурбовано вдивляється в моє обличчя, але я знаходжу в собі сили заспокійливо посміхнутися. Майже безтурботно. І якомога переконливіше. Вона, звісно, зобов'язана мене слухатись, але дбати про мою безпеку зобов'язана ще більше.

− Жіно, все гаразд, − твердо дивлюся на свою служницю. − Мені наснився простий сон. І я вже лягаю назад спати. А після пояснень з ні-одо Чотжаром заснути мені буде набагато складніше. Тож не треба його викликати. Нікого не треба.

І щоб підтвердити свої слова, я опускаюсь назад на подушку. Покрутившись, зручно влаштовуюсь у своєму гніздечку, наскільки це можливо, накрившись мало не з головою

− Приглушити світло, − командую, демонстративно позіхаючи.

І з полегшенням бачу, як лайса безшумно йде з кімнати.

Тихо видихнувши, заплющую очі.

Наскільки велика ймовірність, що я маю рацію? Чи може це бути Абсолют?

Судячи з моїх відчуттів, це точно хтось, або щось набагато потужніше за будь-якого зі знайомих мені ашарів. Навіть мої Володарі відчуваються не настільки моторошно-могутніми.

Але якщо Абсолют, чому Сетору минулого разу не відчув цього? Він же його Голос.

Варіантів відповіді може бути купа. Починаючи з того, що Абсолют своєму жерцеві не відкрився з якихось невідомих мені причин, і закінчуючи зовсім безглуздою думкою, що це не божество ашарів, а чиєсь ще. Аракеш же говорив мені сьогодні, що їх ціла раса колись існувала. Творці та руйнівники. Бр-р-р.

І ще одне важливе питання, що цьому невідомому потрібно саме від мене. Що я маю побачити? Що означає його «Я скоро прийду»? Моторошно якось від перспектив. Дуже моторошно. Особливо на тлі того, що незрозуміло, до чого мені готуватись.

Небо, як же мені хочеться, щоб мої се-аран були поруч. З ними я відчувала себе в безпеці та захищеною. З ними не було цього тужливого почуття самотності, що сталевими лещатами давить на серце, ніби частину мене відірвали.

З-під міцно зімкнутих повік виривається на волю самотня сльоза, котячись по щоці.

Повертайтесь до мене. Я чекаю вас…

Цього разу сон підкрадається на м'яких лапах, обволікаючи темною пеленою стомлену свідомість. Тіло розслаблюється, ніби розчиняється у теплій насолоді. Мені вчуваються ніжні дотики, чоловічі руки на моїй шкірі, пекучий жар великих долонь, що ковзають по спині, ногах, стегнах, руках…

− Ти наша, Ліно, – шепочуть ласкаві губи, цілуючи мої повіки, губи, груди, живіт… – Назавжди наша. У всіх світах. Усіх всесвітах.

− Так, я ваша, − шепочу, із захопленням подаючись назустріч. Піднявши руки, обіймаю за шию чоловіка, що схилився наді мною. І розплющивши очі, тону в полум’яній темряві його погляду. Са-оір. – А ви мої. Кохаю вас. Так сильно кохаю.

Він усміхається тріумфально, схиляючись до мене. Впивається в рот, вриваючись відразу язиком усередину. Глибоко та пристрасно. З таким голодом, що все всередині зводить жагою у відповідь. Випиває моє дихання, випиває мене… Я розчиняюсь у цьому володінні, розчиняюся у його силі… Але мені цього мало. Мені потрібний і другий мій чоловік. Його я люблю анітрохи не слабше. За ним сумую анітрохи не менше.

Насилу відірвавшись від губ темного се-аран, поглядом шукаю світлого. І ніби у відповідь на всі мої благання, він теж опиняється поряд. Притискається з іншого боку, пильно дивлячись мені у вічі.