Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Здається, востаннє в цьому будинку трощила посуд… — задумливо почав Джованні, підходячи до лежаків, й змовкнув ненадовго. За мить зітхнув: — О streghetta mia! Так-так, це була вона.
Побачивши, що батько Тоні прямує до мене, я демонстративно розвернулася до нього спиною. Та на Джованні це не подіяло. Він стільки разів був жонатий, що звик до будь-яких жіночих витребеньок, напевно. Ще й з такою донькою.
Втупившись поглядом у свої нові кеди, я відказала тихо:
— Я не зрозуміла.
Бос майже завжди використовує одні й ті самі слівця італійською, тому з ним легко втямити, що вони означають. З Великим Джо усе трішечки складніше.
— Це італійською відьмочка. Моя відьмочка. Я називав так свою дружину. Матір Тоні. Власне, так само її кликали майже всі. Вони побоювалися її. А я був надто причарований, щоб звертати на це увагу й сприймати як застереження. А коли вирішив підійти позалицятись до неї, вона вкрила мене лайкою з ніг до голови. Отак я й закохався.
Не сподівалася навіть, що сьогодні мене потішать розповіддю про знайомство батьків Тоні…
Після того як я злетіла з котушок — а зірвалася я добряче, дарма бос намагався пояснити мені, що це ідеальний варіант для підробітку, навіть коли я розтрощила першу тарілку, — я втекла надвір, бо й гадки не мала, що тепер робити.
Тут, сидячи на садовому шезлонгу на дерев’яному підмостку неподалік від фонтану, під легке й мелодійне дзюрчання води я охолола, і тепер відчувала не лють, а розпач. Гаразд, іще трошки мене гризло сумління — можливо, слід було обмежитись лише криками й матюками, та не чіпати посуд? Але думати про це запізно.
Я підняла очі на Великого Джо, коли він обійшов лежак й встав переді мною поряд з величезним пнем, переробленим у столик. В руках він тримав тацю з закусками штибу дині з прошуто, приготованими нашвидкуруч, келихами й пляшкою просеко. В цій родині усе вирішують з алкоголем. Завжди. Й майже ніколи — з людяністю й думками, як їхня поведінка відіб’ється на інших.
— Ти, певно, лишилась голодна.
Я скривилася.
— Та апетиту в мене вже нема.
Джованні звільнив руки, поставивши тацю на пень, й потер підборіддя. Нехай здавалося, що він вагається, я сумнівалася, що він одразу після моєї відмови дасть мені спокій. Та й не сидітиму я в цьому саду до скону.
Єдине, що справді було цікаво: чи він перепрошуватиме, чи ні? Від Тоні цього годі й чекати.
— В неї був неабиякий норов. Запальний. Вибуховий, — продовжив Великий Джо, ніби й не казав більше нічого, а лише тримав театральну паузу.
— І як вона б відреагувала на подібну пропозицію?
Те, що я вже не відчувала потребу погратися в Халка, не значить, що я не згадуватиму уїдливо про паскудство Соретті ще тижні зо три.
— Елізабет, я не хотів тебе образити… — пробелькотів він.
— Як? — відрубала я його пояснення, можливо, позбавивши себе єдиного шансу на вибачення.
— Пожбурила б тарілку не під ноги, а мені у голову. Прицільно, — виокремив він останнє слово. Розтулив рота, немов збирався додати дещо важливе, й стулив знову, так і не промовивши нічого. Далі батько Тоні похитав головою. І розсміявся, мабуть, згадавши Вітторію і якусь з їхніх сварок. — Я обожнював гризтися з нею. Вона робила це так натхненно, як ніхто у світі. Кидала в мене усе, що траплялося їй під руку, волала й лаялася як бісів матрос. І майже завжди це працювало проти мене — я заспокоювався, вистигав так швидко, що й не розумів як і чому це сталося, і просто спостерігав за нею. Через що вона бісилася дужче. Їй був потрібен час. Якщо вона зривалася, не вгамовувалася, аж поки не виллє увесь гнів із себе. Але якою ж гарною вона була в ті хвилини, — я ще не чула смачніших слів. Ніжніших й солодших. Й досі сповнених безмежним беззаперечним захватом і коханням. Тим самим, яке лишається у серці й після смерті. Якби хто-небудь з його колишніх дружин почув, як він й досі відгукується про найпершу й насправді єдину з них, і скільки в його голосу суму й вірності, впевнена, це б розірвало їхні серця. Ніхто й ніколи не зрівняється з тою, що для нього свята. Святіша за всі зорі, місяць й небо. Від цього усвідомлення в мене у грудях замлоїло. Чи матиму я шанс, одненький шанс, що хтось колись покохає мене так само сильно? — Чимало моїх дружин теж сварилися зі мною, це природно у шлюбі, та і я підкидав їм привід. Багацько приводів, — усмішка його стала колючою й дещо гіркою. — Та вони лише впадали в істерику, брудну, з патьоками туші, червоним від сліз обличчям, обмовами й образами, і з вереском. А Вітторія в одну мить вибухала як Етна. Неймовірно прекрасне й чарівливе, та невблаганно смертоносне видовище. Забаришся — й вона тебе поховає.
— Вам її бракує, — тихо мовила я, і це було не питання.
Збляклий — не від віку, а від попелу втрати, — погляд переметнувся на мене.
— Нестерпно. Якби вона не загинула, усе було б інакше. Краще? Гірше? Хтозна. Але з нею.
Можливо, це причина, з якої розпадалися його шлюби? Це і те, що він постійно бігав за спідницями.
Або я дозволила ще одному Соретті задурити мені голову.
Перш ніж всістися на другий шезлонг, вкритий тонким помаранчевим матрацом, Джованні дістав з кишені пухкий конверт. О ні! От лайно! Він не полишив той свій безглуздий й аморальну задум!
Я миттєво набурмосилася й поклала пальці на коліна, удавши, що вони намазані суперклеєм і їх не відірвати ніяк, бо я не мала змоги зайняти руки чимсь іншим, окрім вгощання, котрим Джованні намагався мене задобрити або відволікти. Ні-ні-ні, я ні за що у світі не дозволю йому усучити мені той конверт.
— Що це? — я кинула на Великого Джо виразний роздратований погляд.
— Не гроші, — він відповів одразу, він готувався до мого цілком логічного питання. — Світлини. Так вже сталося після одного інциденту, що оце увесь наш сімейний фотоархів.
— Його знищив ураган?
Враховуючи близькість узбережжя, мабуть, торнадо тут дійсно руйнівні.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон», після закриття браузера.