Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

— Сварка між закоханими? — протягнув він.

— Розбіжність у поглядах.

— Не варто було торочити про того хлопця, — несхвально промовив він. — Алтань не потерпить таких вибриків. Він не дуже терплячий.

— Він не людина, — сказала вона, пригадуючи той жахливий гнів, який стояв за силою Алтаня. Вона думала, що розуміла Алтаня. Думала, що могла дотягтися до людини, яка стояла за званням командира. Але тепер усвідомила, що взагалі його не знала. Алтань, якого вона знала — принаймні Алтань у її уявленні, — нічого не заподіяв би своїм людям. Не лишив би когось помирати. — Він… Я не знаю, що він таке.

— Алтаню ніколи й не дозволяли бути людиною, — сказав Чаґ­хань, і його голос звучав несподівано лагідно. — Ще з дитинства його зробили активом Міліції. Твої майстри в Академії годували його опіумом за напади на однокласників і тренували до цієї війни, як собаку. А тепер на його плечі лягла найважча керівна посада, яка тільки існує в Міліції, і ти дивуєшся, чому він не завдав собі клопоту попіклуватися про твого малого улюбленця?

Жинь ладна була вдарили Чаґханя за ці слова, але стрималась і зціпила зуби.

— Я прийшла не для того, щоб обговорювати Алтаня.

— Тоді навіщо ж ти прийшла?

— Покажи, на що ти здатний, — сказала вона.

— Любонько, я здатний багато на що.

Жинь наїжачилася.

— Відведи мене до богів.

Чаґхань мав самовдоволений вигляд.

— Я думав, що ти без проблем можеш прикликати богів.

— Я не можу робити цього так само легко, як Алтань.

— Але ти можеш це робити.

Вона стиснула кулаки.

— Я хочу робити це так само, як Алтань.

Чаґхань підняв брову.

Жинь глибоко вдихнула. Чаґханю не обов’язково знати, що трапилося в штабі Алтаня.

— Я намагалася — місяцями. Думаю, що тепер зрозуміла, не впевнена, але щось… Хтось мене блокує.

Чаґхань напустив на обличчя легку зацікавленість, схилив голову. Так він до болю нагадував Дзяна.

— Тобі докучають?

— Жінка.

— Та невже?

— Ходи зі мною, — сказала вона. — Я покажу.

— Чому зараз? — він схрестив руки на грудях. — Що сталося?

Жинь не відповіла.

— Мені треба навчитися робити те, що може він, — рішуче заявила вона. — Прикликати таку ж силу, на яку здатен він.

— І ти не поділилася цим зі мною раніше, бо…

— Бляха, бо тебе тут не було!

— А коли я повернувся?

— Я корилася пересторогам свого майстра.

Чаґхань говорив так, немовби зловтішався:

— І ці перестороги вже для тебе не важливі?

Жинь стиснула щелепи.

— Я зрозуміла, що майстри неминуче стримують своїх учнів.

Чаґхань повільно кивнув, хоча з його обличчя не можна було нічого зрозуміти.

— І якщо я не зможу позбутися цього… привида?

— То хоча б зрозумієш, — вона простягла руки. — Будь ласка.

Цього прохання було достатньо. Чаґхань ледь кивнув, а потім запросив її сісти поруч. Жинь спостерігала, як він зняв заплічний мішок і розгорнув на кам’яній підлозі. Усередині був просто неймовірний запас психоделіків, охайно розкладених у понад двадцяти маленьких кишеньках.

— Ось це добули не з макових рослин, — сказав він, змішуючи порошки у скляній піалі. — Цей наркотик значно сильніший. Легке передозування спричинить сліпоту. А ще трохи — і помреш за лічені хвилини. Ти мені довіряєш?

— Ні. Але це неважливо.

Злегка форкнувши, Чаґхань струсонув піалу. Він висипав суміш на долоню, лизнув вказівний палець і встромив його в наркотик так, щоб кінчик укрився тонким шаром темно-синього порошку.

— Відкрий рота, — наказав він.

Жинь придушила спалах вагання й підкорилася.

Чаґхань притиснув кінчик пальця їй до язика.

Вона заплющила очі. Відчула, як психоделік просочується в слину.

Напад був раптовим і нищівним, немовби темна хвиля океанічної води раптово накрила Жинь із головою. Її нервова система повністю вийшла з ладу, вона втратила здатність сидіти й упала Чаґханеві до ніг.

Тепер вона була цілком уразлива перед ним. «Він може просто зараз убити мене, — туманно подумала Жинь. Вона не знала чому, але ця думка першою сяйнула у свідомості. — Може позбутися мене зараз, якщо схоче».

Але Чаґхань лише став навколішки поруч із нею, обхопив її обличчя за щоки і притиснувся до неї чолом. Його очі були розширені, дуже широкі. Жинь втупилася в них, зачарована. Вони були тьмяним простором, вікном у засніжений пейзаж, і вона провалювалася крізь них…

А потім вони вихором здійнялися вгору.

Жинь не знала, чого чекати. За два роки навчання Дзян жодного разу не проводив її у вимір духів. Вона завжди була у своїй свідомості сама, лише її душа в порожнечі мандрувала до богів.

З Чаґханем вона почувалася так, немовби від неї відірвалася частина, немовби він затис її в долоні й тягнув куди сам хотів. Жинь була нематеріальна, не мала тіла чи форми, але Чаґхань — мав. Він лишався таким же цілісним і реальним, як і раніше, а може, навіть ще реальнішим. У матеріальному світі він здавався виснаженим і змарнілим, а у вимірі духів — міцним та справжнім…

Тепер вона зрозуміла, чому Чаґханю й Царі судилося бути двома половинками цілого. Цара приземлена, матеріальна, повністю зіткана з земного. Називати їх якірними близнюками неправильно — це вона тільки якір для свого неземного брата, який дужче належав виміру духу, аніж світу плоті й крові.

Жинь уже добре знала шлях до Пантеону. І перед нею знову матеріалізувалася Жінка. Але цього разу щось змінилося. Цього разу Жінка нагадувала не привида, а труп: половина її обличчя була ніби зірвана й відкривала кістку, а обладунки вщент обгоріли.

Жінка благально простягнула до Жинь руку.

— Він з’їсть тебе живцем, — сказала вона. — Полум’я поглине тебе. Знайти нашого бога означає знайти на землі пекло, юна воїтелько. Ти горітимеш і горітимеш, і ніколи не знайдеш спокою.

— Як цікаво, — промовив Чаґхань. — Хто ти?

Жінка завертілася навколо нього.

— Ти знаєш, хто я, — сказала вона. — Я Зрадниця і Проклята. Я спокута. Я останній шанс цієї дівчини на спасіння.

— Розумію, — пробурмотів Чаґхань. — То он де ти ховаєшся.

— Про що ти? — наполегливо запитала Жинь. — Хто вона?

Але Чаґхань говорив повз неї, звертаючись безпосередньо до жінки.

— Ти мала б бути в Чулуу Корікх.

— Чулуу Корікх не зможе мене втримати, — просичала Жінка. — Я спірлійка. Мій прах вільний. — Вона простягнула руку й погладила Жинь по зраненій щоці, немовби мати пестить своє дитя. — Ти ж не хочеш, щоб я пішла. Я тобі потрібна.

Жинь здригнулася від її дотику.

— Мені потрібен мій бог. Мені потрібна сила й потрібен вогонь.

— Якщо прикличеш його зараз, то приведеш пекло на землю, — застерегла Жінка.

— Кхурдалайн — це пекло на землі, — сказала Жинь. Вона бачила, як Неджа кричав у тумані, і її голос затремтів.

— Ти не знаєш, що таке справжні страждання, — розлючено наполягала Жінка.

Жинь стиснула кулаки, раптом оскаженівши. Справжнє страждання? Вона бачила, як її друзів проштрикували алебардами, пронизували хмарою стріл, рубали мечами, палили на смерть в отруйному тумані. Вона підпалила Сінеґард. Вона бачила, як Федерація захопила Кхурдалайн мало не за одну ніч.

— Я бачила більше, аніж справедливу частку страждань, — просичала