Читати книгу - "Ліки від страху"

— Міліція. Біля апарата капітан Поздняков.

І мені здалося, що в голосі його була стримана радість і нетерпіння: він набирав на очах втрачену впевненість і квапився якнайшвидше розпорядитися нею. І мені було приємно підіграти йому, оскільки в глибині душі я відчував себе причетним до його службового воскресіння і тому ставився до нього набагато краще: адже всі ми, грішні, любимо займатися благодіяннями, котрі зміцнюють нас у власних очах.

— Капітана Позднякова вітає інспектор Тихонов, — сказав я і наступної миті зрозумів недоречність самовдоволеного погладжування власного черева — радість і нетерпіння Позднякова були викликані зовсім іншим.

— Станіславе Павловичу, та де ж ви? Тут розгінника затримали!!!

— Де це — тут?

— У сто дев'ятнадцятому відділенні. Вони вам дзвонили, а я не міг точно сказати, коли ви будете.

— Добре. Подзвоніть у відділення, скажіть, що хвилин за п'ятнадцять я під'їду. Я зараз біля метро «Семенівська», подзвоніть черговому і скажіть, щоб вислали до площі Революції нашу оперативку, я там пересяду. Бувай…

— А… а… — Поздняков хотів щось іще сказати, але чомусь зам'явся.

— Ну, що там іще? — спитав я.

— Ні, нічого, все гаразд. Мені бути тут?

— Так. А втім… — Я подумав, що нетерпіння Позднякова, найімовірніше, і пов'язане з нестерпно гострим бажанням швидше потрапити у відділення і своїми очима подивитись на одного з негідників, який завдав йому стільки страждань. Проте, бувши людиною дисциплінованою і страшенно ненавидячи нехлюйство й відсутність порядку, він, звичайно, не міг сказати, що найдужче в світі мріє зараз поїхати зі мною в сто дев'ятнадцяте відділення.

— Андрію Пилиповичу, мабуть, правильно буде, якщо ми разом поїдемо. Виїжджайте разом з оперативкою…

— Слухаюсь. — Цього разу він трубку все-таки кинув на важіль.

Поздняков сидів на задньому сидінні, піднявши комір плаща, втиснувшись у куток, та й обличчя в нього було таке, ніби він зайшов у машину з сильного морозу, червоні плями на щоках, загострився, побілів кінчик носа. Круглі очі, зеленуваті, глибоко запалі, були нерухомі, лише зрідка покліпували довгі білі вії. Через спину шофера він стежив невідривно за дорогою, ніби один знав приховану в асфальті яму, ніби хотів розгледіти приготовлену на вулиці пастку, відвести можливу перешкоду на шаленому прольоті оперативної машини — зі свистом, горловим зойком сирени, пронизливим вереском покришок на поворотах. Душа Позднякова розривалася: йому хотілось якомога швидше потрапити у відділення і своїми очима побачити розгінника, і водночас надто вже не за правилами, дико мчав забитими вулицями паш шофер.

— Ноші вам не сказали, за яких обставин було затримано злочинця? — спитав я Позднякова.

— Він хотів одержати гроші в ощадкасі по книжці на пред'явника, — відповів Поздняков, і очі його все так само стежили за дорогою.

— Особу встановлено?

— Ні ще. З'ясовують.

Машина загальмувала біля чергової частини відділення, ми піднялися бігом по сходах, пройшли по коридору — я добре знав це відділення, у ньому я починав службу в міліції, — постукали в двері з табличкою «Заступник з карного розшуку Б. М. Васильєв».

— Заходьте! — пролунав тоненький голос Васильєва.

У маленькому кабінеті сидів на стільці біля дверей хлопець у цивільному, очевидно, інспектор. За столом панував у своєму звичайному, якомусь перешитому полотняному піджаці Борис Васильєв, а біля заґратованого вікна, під зеленуватою брилою сейфа, примостився розгінник.

— Нашого полку прибуло! — сказав Васильєв і повернувся до злочинця. — Ну, тепер тримайся, братику. Ці вже тобі покажуть! Здрастуй, Тихонов, сто років тебе не бачив! Забурів ти там у себе в МУРі…

— Це ти просто сто років за нашими орієнтировками нікого не затримував, — усміхнувся я, потискуючи теплу пухку лапу Васильєва.

— Зате бачиш, якого красеня тобі приготували…

Красень був хоч куди. Безумовно, любитель випити. Від нього й зараз, коли він тяжко, скрушно зітхав, наносило гострим перегаром. Як у всіх людей, що давно й багато п'ють, у нього стерлися чіткі вікові прикмети. Обличчя мучнисте, пооране передчасними зморшками, червона склеротична павутина на вилицях, запалені очиці, волосся позлипалося, було прилизане до плоского сухого черепа й росло якось нерівно — невеличкими лисинами, пасмами, жмутиками, ніби його чуприну побила міль. На нас із Поздняковим він подивився з відразою і страхом.

І взагалі він мав якийсь особливо миршавий вигляд поряд з Васильєвим, у якому ваги було рівно сім пудів. Васильєв скаржився завжди, що така надмірна вага в нього від неправильного обміну, хоча я, прослуживши з ним чотири роки, можу дати голову на відсіч, що вага його — наслідок прекрасного апетиту, неабиякого природного здоров'я і непохитної нервової системи.

Зараз Васильєв благодушно розпитував затриманого:

— То розкажи нам, братику Буфетов, звідки ж у тебе стільки грошенят з'явилося? Бачиш, спеціально побесідувати з тобою з'явилося начальство з МУРу…

Братик Буфетов кивнув затравлено головою:

— Начальство з МУРу…

— Що ти, як папуга, за мною повторюєш? Ти сам краще кажи…

— Сам краще кажи… — булькнув уиітазною луною Буфетов.

Васильєв присунув до мене протокол, а сам запитав:

— То як розуміти тебе накажеш: твоя це книжка чи не твоя?

— Не моя…

— А чия?

— А чия? — задумливо спитав нас Буфетов, ще раз напружився і сказав: — А чия, не знаю…

Васильєв скрушно похитав головою:

— От бачиш, братику, до чого тебе горілка довела — зовсім ти свій розум втратив, тільки слова чужі повторювати можеш.

У рапорті інспектора Кирєєва і пояснювальних записках співробітників ощадкаси повідомлялося, що сьогодні о пів на одинадцяту невідомий громадянин спробував одержати за пред'явницькою книжкою № 147210 вклад на суму 1700 крб. Оскільки таку суму було зазначено в орієитировці МУРу про викрадення ощадної книжки і пред'явник викликав підозру своєю нервозною поведінкою, контролер Симакіна викликала сигнальною кнопкою працівника міліції, який і доставив громадянина, що чинив опір, у