Читати книгу - "Хроніки Південного"

поліцію не викликали, але йому якось вдалось винести звідти ноги та ще й купюри забрати. Мінде повернувся і говорить тітці, сплячій красуні, що валюту обмінює, добрий ранок, ось прошу, беріть, поки ви рахуватимете, я вам кавусі принесу. Та продерла очі і каже — ні, не братиму. Мінде так розбушувався, що мужики знизу мусили піднятися його заспокоювати. Та як тут заспокоїти — повна бочка лайна. Окрім боргів, ще й двісті намальованих зелених.

А братва чекати не буде.

То ось, прощавай, Індіє! Батько Мінде мусив спустити офігенний тєлік Gold Star, котрий щойно купив. А Мінде? Ну, він спустив всю свою колекцію пивник банок, годинник «Монтана» теж мусив продати. Хоча, що тут допоможуть кілька літів, тим не менш спускав все без розбору, бо для батька це було ділом принципу. Віддав останні труси. Але Мінде і так полюбляв без них ходити.

Таким чином спокійне літо обернулось догори дриґом. От тому я й кажу: нема нічого важливішого, ніж відрізнити оригінальну річ від підробок.

32

Після всього цього кіпішу внаслідок бушування Мінде про всі наші оборудки дізнався наш квітковий шеф і люб’язно попрощався, бажаючи нам успіху на вступних екзаменах. Вступні справді були не за горами, і я читав далі. Хочу спробувати вступати на литовську мову, навчання схоже, як і на журналістиці, але бігати з мікрофоном не треба. Сидиш, читаєш книжки. Розслабон. Можливо, вдасться мені щось у цьому житті вловити, то ж не ідіоти пишуть книжки. З оглядом на те, що бабла для нашої втечі вже не зароблю, восени прийдеться терпіти виєбони батьків Моніки.

Того червневого ранку ми разом з Мінде нічого конкретного не збиралися робити — подивимось якийсь фільм, послухаємо музику. Я з книжкової полиці Мінде відбирав собі книги — не менше ста моїх баксів теж втопилися через оборудки Мінде. На таку суму багато не набереш, але різні енциклопедії, що він накупував, може, й згодяться. Ось тепер мене попустило стосовно тої сумнозвісної історії, коли ми з ним напоролися на мєнтів з ковбасами в Ризі. Типу, ми тоді із‑за мене стояли під тим мостом. То ось, я не раз говорив Мінде, щоб не пхав пальці до тих автоматів. Тепер можна вважати, що ми з ним обмінялися цінними порадами.

Радіостанція M—1 безперервно крутить концерт «Фойє» в клубі «Анапіліс» у Паланзі. Спочатку на це ми не звертали уваги, бо нас це ніби й не стосується, оскільки все, що цікаве, відбувається не в нас. А потім Мінде каже: давай, їдемо! І щось клацнуло в голові — авжеж, чом би й ні? А як? Бабла то нема. В тому розумінні, що я трішечки ще маю, але Мінде конкретно з голою сракою. Втім, ясно, що подорожувати, коли не маєш бабла, — значно крутіше. Все одно платити за автобусний квиток — повний абсурд. По MTV показують кліпи, і там теж усі ті, що вільні й незалежні, їздять автостопом, ніхто квитків не купує. Тому — вперед автостопом. Ми подивилися «Тупий і ще тупіший», тому абсолютно зрозуміло, що подорожувати автостопом буде бомбезно весело. Моніка саме поїхала з батьками в Палангу, казала, що зупинилися начебто на вулиці Вітовта, будинок номер п’ятдесят п’ять. Є шанс зустрітися…

На початку подорожі здавалося, що справді скоро побачимося. Від Куршєнського переїзду нас підібрав такий мовчазний діяч на «Опелі Аскона». Зупинився, пообіцяв підкинути нас до Куршєнаю. Підкинув. Здавалося, що в нього така робота — збирати по узбіччях різних там безталанних, бо він усе робив дуже серйозно і дорогою нісенітниць не плів. Але біля Куршєнай ми застрягли. Спочатку ми стрибали, рисувалися по-всякому, проте ніщо не допомагало. Мабуть, ще й зіпсувало справу, бо всі тільки газу добавляли. Ми заспокоїлися і стояли мовчки.

— Про що думаєш? — запитує Мінде.

— Не знаю, сильно спекотно. Яйця паряться.

— Ти дурний, я в таку погоду весь час без трусів.

— І як?

— Ну, кльово.

Ми починаємо верзти різну маячню, головне, щоб римувалося:

Я: Яйця парить біля Куршєнаю

Мінде: Це нічого, буде сіно

Я: до Паланги відвезіть

Мінде: у «Анапіліс» ведіть

Мінде: Давай, зробимо плакат: МИ БЕЗ ТРУСІВ!

Ми нареготались, і час пролетів непомітно. Вже вирішили плентатися додому, як раптом зупинилась якась жіночка, і після обіду ми вже були у Паланзі. Навішали їй лапші, що ми — студенти. Самі не знали, чому так сказали, може, щоб у неї не виникало зайвих питань. Студенти вічно без бабла і можуть їздити автостопом, а школярі — хтозна — може, з дому втікають?

У крамниці біля пошти купили поїсти: кефір з батоном — це добре, щоб шлунок напхати. Вирішили піти пошукати, де Моніка зупинилась. Її будинок мав бути поруч з головною поштою. Але не схоже на те, що тут хтось здає кімнати відпочивальникам. Вона ніби говорила про приватний будинок. У мене в голові крутиться — вулиця Вітовта п’ятдесят п’ять, і нічого тут не зміниш. А в такому натовпі народу все одно нічого не побачиш, навіть якби вони тут і мешкали. Дзвоню з головної пошти в Шяуляї, може, її братко скаже, де батьки зупинились. Оператор кілька разів намагається з’єднати, проте на тому кінці ніхто не відповідає. Ясно — братко сам удома сидіти не буде, а коли й буде, то точно не сам, тому слухавку навряд чи візьме. Ми подзвонили нашим батькам, переказали вітання від моря, а вони так і залишились з відпалими щелепами. Ми ще трохи потинялися на місці і погнали шукати того «Анапіліса».

Я не переконаний на сто відсотків, що добре запам’ятав адресу. Мабуть, знову наплутав, але щось мені тут не подобається. Хтось тут щось накрутив — або Моніка, або її батьки. Хтось явно мене дурить, і я чогось тут не вловлюю. Чомусь це майже вже не дивує мене, я й до цього зауважив, що в житті хтось інший за мене робить вибір і таким чином звільняє від головоломок. Одначе їх не меншає.