Читати книгу - "Танґо смерті"

сльози, побіг шукати воза, знайшов швидко — якраз мав їхати віз на Янівський цвинтар із тілом юної дівчини, я впрохав дядька, щоб дозволив покласти на воза й обох вуйків, дядько погодився, і ми усіх їх прилаштували навсидячки, одного біля одного, коло тієї дівчини, що мала чорні вуста, а коли віз продриготів бруківкою, то сповзла з неї квітчаста хустина, яка вкривала плечі і груди, і я побачив на місці персів страшні запечені рани, батько її ішов біля коня, понуривши очі, й не озирався, мама знову загорнула дівчину в хустину і краї хустини прив'язала до полудрабка так, аби дівчина не гойдалася. На цвинтарі таких, як ми, було чимало, трупи звозили з усіх трьох тюрем, гробарі не встигали копати ями, їм допомагали родичі загиблих, священики й монахи правили службу Божу і не могли стримати сліз.

Після тих поспішних похоронів я повертався додому, як причмелений, залишивши позаду маму і бабусю, я брів і заточувався, а перед очима стояли тіла помордованих, і та дівчина з чорними вустами, та дівчина, яку я не відразу й упізнав, така вона була потовчена і скривавлена, але там, на цвинтарі, моя мама і бабуся обмили її водою з помпи, перш ніж поховати, і я упізнав її, і захлинувся слізьми від розпачу, бо ті чорні вуста я цілував, і тих персів я торкався долонями. «Господи, Господи, — шепотів я, — а тебе за що? За що тебе, Мілю?», але не сказав я батькові, що знав цю дівчину, поміг лише йому викопати могилу і засипати, а він натомість поміг нам поховати вуйків. А дорогою я побачив сцену, яка мене потрясла. Якийсь чоловік упізнав біля церкви Анни більшовицького сексота і, як розлючений звір, кинувся на нього та почав бити, той вибіг на середину вулиці, але нападник не відставав, догнав і копнув чоботом так, що агент не втримав рівноваги і впав, нападник уже копав його і в голову, і в спину, і в живіт, а той затулявся руками, скручувався бубликом і кричав, а обабіч дороги йшли люди, хтось зупинявся, прислухався до криків, до розлючених слів того, що бив, і йшов далі, ніхто не відважувався боронити, навіть німецькі вояки, вони теж лише зиркнули на ту сцену і рушили далі, усміхаючись. І тоді я відчув, як і в мені пробуджується звір, лютий звір, який прагне крові, прагне помсти, щоб зігнати на комусь свій біль і свою розпуку.

26

Уже піднімаючись сходами до помешкання Мількера, Ярош почув згуки сварки, старий з кимсь лаявся, його голос то ставав гучнішим, то слабшав, жіночий голос щось несміливо відповідав, мовби виправдовуючись, потім зацокотіли підбори по підлозі, двері на сходову клітку рвучко розчахнулися, і вискочила з них розпашіла й розгнівана дівчина, затискаючи в руках скрипку, а услід їй летіло:

— Можете більше не приходити! З вас ніколи нічого не вийде! Краще ідіть чебуреками торгувати!

Ярош відступив до стіни, а дівчина промчала попри нього вихором і потупотіла сходами, бризкаючи уривками слів та фраз. Мількер зустрів його на порозі, важко дихаючи.

— Ото коза! Ото коза! Нема ані на цент терпцю. Вона що собі гадає? Що музика — то забава? Музика — то життя! Не вона тобі, а ти їй повинна віддаватися! — гукав він униз, перехилившись через перила. — Це не вона живе для тебе, а ти мусиш жити для неї! Дихати нею, пити її і їсти! Ти вся мусиш стати музикою! Вся! Від стіп до голови! До останнього свого подиху! — потім кивнув Ярошу, щоб заходив, а вже в кімнаті продовжив: — Уже майже! Майже! Ще трохи! Але вона не має терпцю, каже, що краще заграти вже не зможе. А я упевнений — зможе. Лишилася дрібниця. Якихось кілька нот… І річ не тільки в тому, щоб відтворити танґо, а в тому, що коли вона зможе заграти ті ноти, вона стане тим, ким і мріяла стати — майстром.

— І що? Будете іншу ученицю шукати?

— Чого іншу? Вона вернеться. Я вже її добре вивчив. Вернеться…

Мількер знав, що каже, бо Ярка опинилася у його полоні, у якомусь неймовірно магічному полоні, тепер вона знала про нього дуже багато, про його життя, про втрачених друзів і загиблу родину, гуляючи з ним містом перед уроком і опісля, вона дізнавалася чимало такого, про що й не підозрювала, хоча ті уроки її добряче вимучували, бо старий змушував грати одну й ту ж мелодію десятки разів, щоразу знаходячи якийсь ґандж, який вчувався лише йому, а коли він вийняв із футляра свою стару скрипку, яка своєю поверхнею скидалася на обличчя вояка, пооране близнами*, і простягнув їй, а вона провела несміливо смичком, то відчула, що скрипка видавала якісь дивовижно тужливі звуки, нічим не схожі на ті, що народжувалися з її скрипки, і коли вона спробувала заграти на ній ту саму мелодію, яку грала уже безліч разів, то раптом охопив її незрозумілий страх, вона побачила, як загорілися очі в старого, роз'ясніло обличчя, і руки склалися, мов до молитви, він вочевидь поплив у замрійних хмарах, ліниво вигойдуючись, наче пір'їнка в повітрі, але натомість Ярці запаморочилося в голові, здалося, що вона втрачає здоровий глузд, рука її несамохіть різко змахнула смичком і видобула щось гостре, як ніж, щось, що різонуло по серцю старого, і власне тоді він визвірився, накричав, було таке враження, що вона отим різаним звуком брутально вирвала його з якихось потаємних марень, вона намагалася пояснити, що ще не звикла до його скрипки, але він не слухав, і тоді вона вибігла. На вулиці завагалась, роздумуючи, куди йти, врешті подалася у скверик неподалік і, сівши на лаву, замислилась.

Сутінки вкривали вулицю, ось від Мількера вийшов професор і рушив у бік центру, Ярка побачила, як з тіні по той бік вулиці виплив чоловік невисокого росту і спочатку рушив за професором, але раптом зупинився і, задерши голову, витріщився на вікна Мількера, що саме засвітилися. Ярка теж глянула вгору і побачила таке, від чого ще довго не могла отямитися: на фоні напівпрозорої штори виднівся силует чоловіка, який однією рукою тримав скрипку і водив по ній смичком, затиснутим у зубах.

Z

Увечері у двері хтось постукав, мама підійшла до дверей і запитала: «Хто там?», відколи почалася війна, уже ніхто у Львові не відчиняє дверей без цього запитання. Жіночий голос повідомив: «То я, Фейга!».