Читати книгу - "Танґо смерті"

Мама відчинила, Фейга була дружиною крамаря Оґренштейна і братовою Ґолди, виглядала вона тепер досить кумедно, бо, незважаючи на літо, була вбрана в теплі хутра, та ще й привіталася так, що аж нам подих забило: «Слава Україні!», повідомивши, що прийшла попрохати, аби мама переховала хутра, бо пішли чутки, що будуть жидів грабувати, а по тих словах скинула з себе аж три хутра. Мама поцікавилася:

— А що буде, коли їх у нас пограбують?

Фейга махнула рукою:

— То так і буде. Зате я певна, що ви не обдурите.

— Чи бачив вас хто, як ви йшли до мене?

— Або ж я дурна? Ніхто не бачив. Бувайте здорові. Слава Україні!

Але на тому візити не скінчилися, бо опісля прибігла дружина адвоката Ріттенбаха і принесла цілий кошик білизни, яку прохала також переховати, але коли мама поцікавилася, чи там сама іно білизна, пані адвокатова зам'ялася, а врешті сказала, що там є також дещо зі срібного начиння і «такі собі золоті дрібнички», тоді мама змусила її усе те вийняти, показати, мама старанно переписала усі речі в зошит і тільки тоді прийняла їх на зберігання.

— Ого, — зітхнула моя бабуся, — скоро в нас буде цілий склад жидівських речей.

Чутка, про яку нам сповістила Фейга, підтвердилася: цілі зграї вуличного шумовиння кинулося до шляхетної праці — лупцювати жидів, били усі — і українці, й поляки — били, бо мусили бити, бо мусили вилити свою лють до більшовиків, відплатити комусь за свої страждання, за свої муки, за смерть своїх рідних, а що преса за німецькою вказівкою підказала, хто саме винен у всіх більшовицьких злочинах, то тепер це скидалося ледь не на святий обов'язок. Вулицями літали розпатлані жінки, з яких поздирали одяг, дерли на них усе, навіть майтки здирали і змушували бігти голими, німці сміялися і знімкували, то й справді було кумедне видовище, безліч львів'ян висипало на вулиці, повисовувало голови з вікон і любувалися тією захопливою картиною. Хтось кричав із вікна:

— Та шо ви ду хулєри роздягаєте самих старих порхавок? Ану яку молодицю розберіть! Або яку дівку, жиби ся подивити було на шо!

Дуже скоро з'ясувалося, що лупцювали здебільша тих жидів, які були не місцеві, а прибули до Львова разом із визволителями й отримали помешкання у центрі Львова, їх з особливим натхненням волокли на вулицю і зганяли свою лють, особливо шаленіли ті, кого змусили переселитися на околиці, вони силоміць викидали зі своїх помешкань «савєцкіх служащіх» і гнали палицями, як блудних псів. А що тими «служащіми» були літні люди, то й не було серед них дівчат на справедливе обурення окремих естетів.

Йосько з Лією і мамою перебули кілька тих днів у нас, і власне тоді я запропонував Лії побратися. Це для неї була неабияка несподіванка, спочатку вона навіть обурилася:

— Знайшов коли! Стільки часу коло мене увихався, аж нарешті дозрів? Коли з жидами таке вичворяють?

— Власне тепер. Може, як вихрестишся, то це буде найкращий вихід.

— Що? Аби я ся вихрестила?

І тут вона вилляла на мою бідолашну голову ціле відро тої сіоністської пропаганди, якою її начиняли кілька років. Але що там якась пропаганда проти кохання? Ми ж любили одне одного, а тому Лія після не надто тривалих дискусій врешті погодилася вихреститися, але іно на час війни. А, мовляв, потому знову буде правовірною жидівкою за умови, що я, навіть коли вона стане християнкою, не буду змушував її ніц а ніц робити в суботу, саме тоді, коли в нас, християн, якраз коло хати найбільше роботи. Я спробував запротестувати, бо до хулєри, я що — сам буду мусив тріпати хідники і обід варити? Ні, сказала вона, обід вона зварить у п'ятницю ввечері, а тріпати хідники — це й так чоловіча робота. Ну і сталося, як гадалося, ми пошлюбилися у церкві святої Параскеви і якраз вчасно, бо влада нарешті навела знаменитий німецький порядок. 10 липня, у четвер, комендатура міста повідомила, що продуктові крамниці повинні бути відчинені з 7 до 19 без перерви, а для жидів від 14 до 16, робити запаси забороняється. 12 липня з'явилося оголошення коменданта міста трьома мовами стосовно жидів: усі жиди від 14 років мусять носити на грудях з правого боку голубу зірку Давида. Жидом вважається кожен від третього покоління, а також ті, чиїми предками були двоє жидів і одружені з жидами чи жидівками. І так ото я, Орест Барбарика, син петлюрівського вояка, став жидом. Мамця моя тільки головою похитала:

— Хтозна, чи і я коло тебе жидівкою не стану?

Однак ані я, ані Лія зірки не чіпляли, Ясько поміг мені виробити документ, що Лія українка, зрештою, вона й не скидалася на жидівку. На жаль, для Йоська така афера могла б закінчитися трагічно: його худе гостре обличчя і клапаті вуха відразу викликали б підозру, а тоді лише досить було наказати спустити штани — і чекай нещастя.

З 17 липня усі жиди мали отримувати на тиждень лише кілограм хліба, для них були відкриті окремі крамниці і їдальні. Уночі з 25 на 26 липня відбулася акція, яка усіх не на жарт перелякала, — дві тисячі жидів вивезено на Лонцького. Яка їхня доля — ніхто не знав. А 9 серпня, в суботу розпочався великий Ісход — переселення жидів у ґетто. Клепарів входив у зону ґетта, отже, ми з мамою і Лією змушені були покинути своє помешкання і переселитися на Браєрівську в сусідстві з Яськом. У ґетті панувала страшна бідося, люди спродували останнє, щоб прохарчуватися, ми з Лією провідували Йоська і його родину та приносили харчі. Я нікуди не відпускав Лію саму, але одного дня вона не послухала мене і пішла в ґетто, бо якраз роздобула мішечок пшона. Повернувшись, розповідала збуджено і навіть захоплено, що побувала в синагозі й почула, як рабин на проповіді оголосив збір охочих їхати до Палестини, і що жиди кинулися записуватися, і записалася вже вся її родина, Йосько, правда, вагається, але їхня мама пакує речі.

— Думаю, це для нас найкращий вихід, — казала вона мені, — їдьмо і ми. З Палестини зможемо виїхати до Америки. Хто б у цій війні не виграв, нам від того добра не буде.

— Стривай. Ти знаєш, куди поділися ті жиди, що їх вивезли на Лонцького?

— Вони вже всі в Палестині. Рабин і голова юденрату* показували нам поштівки від них з краєвидами… Ще там був цілий мішок листів.

— У конвертах?

— Ні. Навіщо в конвертах? Ці